Олійник: в День народження вступив до інституту, здобув перемогу 3:0 і забив усі м’ячі

0

Рамос кепкував до Коноплянки: «Як Олійника беруть у збірну, якщо він у Дніпрі не грає?», – згадує кращий бомбардир в історії чернівецької «Буковини» Віктор Олійник, чий син Денис грав у вітчизняних грандах, за збірну України і за кордоном.

До вашої уваги інтерв’ю “Футбол 24” із Віктором Олійником – легендарним суперфорвардом чернівецької Буковини, батьком Дениса Олійника, екс-хавбека Металіста, Дніпра та збірної України.

– Був у мене один приятель в Чернівцях, зараз його син грає в Дніпрі. То він забивав мені з будь-якої точки поля – я був для нього фартовим голкіпером.

– Ви Олійника маєте на увазі?

– Так, саме його. Навіть з 40 метрів мені забивав. Чернівці для мене стали найжахливішим містом з усіх.

142 голи – більше, ніж Віктор Олійник, за Буковину упродовж її 60-річної історії не забивав ніхто. Він сповідував принцип: “Якщо є можливість забити 10 чи 20 голів – ти повинен забивати усе”. Ось так – жодних понтів, лише максимальна ефективність. Заради розмови із живою легендою “Футбол 24” десантувався у Чернівцях.


“Начальник Фрунзенця взяв розкладачку і ночував у коридорі мого гуртожитка”

– Вікторе Борисовичу, яким було ваше життя після закінчення ігрової кар’єри?

– Я впав у депресію. Закінчення кар’єри співпало із сімейними проблемами – розлучився із першою дружиною. Перебудовувався, ніде не міг знайти роботу. Життя змусило мене піти на базар. Виділили місце – торгував, продавав. Спершу було важко. Усі, хто приходив, дивувалися: “Погляньте, Олійник стоїть!” Потім, коли з’явилася друга сім’я, я зрозумів, що мені потрібно її прогодувати, тож усі комплекси – хто і що скаже – до одного місця (Усміхається).

А з футболом я закінчив пізно – у 37-38 років. Тоді якраз кіровоградська Зірка виходила у Вищу лігу – Олександр Іщенко мене запросив, тож я допоміг. Потім ще 3-4 роки виступав у Чернівцях. Заробіток на базарі був непоганим – я міг дозволити собі поїхати із сім’єю на море, або придбати якісь вартісні речі. Ось так звик до нової реальності.

– І до суворих законів ринку?

– Рекету вже тоді не було – не ті роки. Плюс – я скрізь маю хороших знайомих і серед спортсменів, і серед депутатів. Є навіть знайомі на дуже високих державних постах, щоправда, ніколи не звертався до них за допомогою. Я така людина – не люблю просити.

– Найбільш особливий етап вашої тривалої футбольної кар’єри – який він?

– У мене багато особливих моментів. Пам’ятаю безліч матчів, пригадую голи, які забивав і які не забивав. Хочеться виділити свій перший матч серед команд майстрів – у 1981 році я зіграв за Фрунзенець (Суми), одразу забив гол і віддав асист партнеру на порожні ворота, а наша команда перемогла 2:0. Цікаво, що в той час я не міг набити м’яч більше 10 разів – з “квадрату” практично не виходив.

Найяскравіший момент – 1982-й рік, домашня гра з Павлоградом, який ішов на першому місці турнірної таблиці, випереджаючи нас на 5 очок. Якби поступилися їм – довелося б скрутно. У той день, 30 серпня, я – загинайте пальці – відсвяткував День народження, поступив до інституту, здобув перемогу над Павлоградом (3:0) і забив усі три м’ячі.

– Фантастика! До речі, у різних джерелах – різна інформація. То ви – півзахисник чи форвард?

– Я ще й захисник – грав центрального заднього. Покійний тренер Павленко спробував мене на цій позиції, коли Буковина виступала у Вищій лізі України. Бракувало захисників, я ж був найдосвідченішим гравцем команди. Грав лише в один дотик, читав гру на досвіді. У Зірці, коли зламався Іван Руснак, тренер Іщенко також мене використовував заднім захисником. Причому, у найважчих матчах. У Вані – то тиск, то ще щось, і я мусів грати.

Матч із Нікополем – їх тоді тренував Яковенко і перед ними стояло завдання виходу у Вищу лігу. Я вийшов на поле з температурою 39, бо Руснак відбував дискваліфікацію. На першій же хвилині припускаюся грубої помилки, після якої нам лише дивом не забили. Ще перед матчем Іщенко цікавився: “Ти можеш грати нормально?!” А мене хитає. Він до лікаря: “Треба, щоб ти мені поставив Олійника на ноги. Якщо не зробиш цього – я тебе звільню”. На щастя, після помилки мені вдалося зібратись і ми перемогли 1:0. А після першого кола відірвалися на 15 очок.

– Не могли набити м’яч більше 10 разів? А як же юнацькі футбольні університети?

– У школі я взагалі не займався професіонально жодним видом спорту, хоча їздив на змагання: баскетбол, гандбол, легка атлетика – все, крім волейболу. Став чемпіоном області зі стрибків у висоту серед школярів. Стометрівку пробігав за 11,2 секунди.

За футбол серйозно взявся після армії. У Харкові служив у будбаті і грав за команду заможного радгоспу на першість міста (до речі, через рік-два деякі гравці цієї команди пішли на підвищення – у Металіст). Начальнику штабу давали половину поросяти, і він мене відпускав на матчі. Один із поєдинків судив Курилко Микола Федорович, завідувач кафедри Харківського автодорожнього інституту. “Вікторе, ви не хочете до нас поступити?”, – запитує. Погодився.

Ми до того часу стали чемпіонами Харківської області і вже мали грати на республіканському рівні. Почали мені телефонувати з Донецька, Луганська, Сум… Всі караулять біля гуртожитка, намагаються мене спіймати і переманити у свою команду. “Миколо Федоровичу, така ситуація”, – кажу Курилкові. “Я знав, що так буде, – відповідає. – Там спокусливі умови, зарплати. Зі свого боку я тобі обіцяю – через рік ти гратимеш у Металісті”. Тим часом начальник сумського Фрунзенця взяв розкладачку і ночував прямо у коридорі мого гуртожитка, щоб я нікуди не втік.

– Та ви що!

– Це була поширена практика – багатьох гравців переманювали аналогічним способом. Він так мене дістав, що я не витримав і поїхав з ним у Суми – почав там грати у 1981-му. Дали зарплату – купа грошей! Я стільки ще не бачив (Усміхається).

– Наступного року ви перейшли у Буковину і одразу ж стали чемпіоном Другої ліги. У голові не запаморочилося від такого кар’єрного стрибка?

– Зіркової хвороби у мене не було ніколи. Я радів перемогам, бо не люблю програвати, радів тренуванням, радів усьому, що оточує футбол. Так, мені подобалося, що мене впізнають, подобалося забивати – я отримував від цього шалене задоволення. Подобалося й асистувати, головою скидав під удар. З моїх скидок дуже багато голів забив Сергій Шмундяк – я тільки вистрибую до м’яча, а він вже знав, куди піде передача. Або так: Богуславський вкидає аут, я продовжую політ м’яча головою, а там вже набігають Шмундяк, Гій, хто завгодно.

“У той момент Ярменчука хотілося вбити”

– Як ви опинилися у Чернівцях?

– Фрунзенець перебував на зборах у Ялті. Грали із Хмельницьким – я забив 2 м’ячі. Буковина тим часом шукала нападника. На трибунах сидів їхній тренер – Олександр Павленко. “Що за бичок такий грає? – запитує, показуючи на мене. – Лізе вперед, забиває. Просто божевільний форвард!” – “Та це ж ваш земляк, – кажуть йому. – Із Чернівецької області”. Підходить: “Ти звідки?” – “Та з Кельменців”. “Все, зрозумів. Будеш у нас”.

Швиденько підшукали мені однокімнатну квартиру, я погодився. А Суми не хочуть відпускати – дають двокімнатну (Сміється). Ставки зростали! Так чи інакше, я б однаково перейшов у Чернівці – хотілося додому. А Павленко, до речі, був мені, як батько. Все пробачав. Якщо команді щось потрібно – мене відправляли до тренера із проханням.

– Розповідали, що перед вашими ударами тремтіли усі воротарі суперників – ви забивали неймовірні голи. Пригадайте якийсь особливий…

– Дуже багато м’ячів я забив головою. Вистрибував вище від усіх. У Севастополі якось забив красивий гол ударом через себе. А Луцьку відзначився аж із центра поля. Наш кіпер Коля Чеботар вибив, я прийняв м’яч, розвернувся і з двійника потужно пробив у “дев’ятку”. Буковина перемогла (1:0), матчі з Луцьком для нас завжди були важкими.

Я налаштовувався на кожну гру. Пригадую тренера Олександра Томаха. Стосунки у мене з ним не дуже склалися, але він казав так: “На будь-яку гру – нехай навіть проти команди заводу чи райцентру – ти повинен налаштовуватись серйозно. Усі рухи мають бути правильними – як у фіналі”. І справді, якщо ти собі дозволяєш проти слабкої команди якусь зверхність, понти – це вилізе боком. Якщо є можливість забити 10 чи 20 голів – ти повинен забивати усе. Тому у мене бували і хет-трики, і покери.

– Найбільш прикрі промахи також запам’яталися?

– Прикро згадувати ось який момент. У перехідному турнірі за вихід у Першу лігу Буковина потрапила в підгрупу із двома російськими клубами – Уралмашем і Факелом (1988 рік, – Футбол 24). Ми вже тоді зрозуміли, що нам нічого не світить.

Хоча вдома обіграли обох суперників – вели в рахунку 2:0 на старті поєдинку… Поїхали до Уралмаша і виграли 2:0 попри те, що судді нас “вбивали”. Але Воронежу Уралмаш злив гру, давши забити 5-6 голів. За різницею м’ячів Факел опинився у турнірній таблиці вище від Буковини…

– Як часто траплялися такі договірняки між командами?

– Сказати, що такого не було – я не можу. Якщо комусь було потрібно – команди домовлялися. Тренери, гравці – всі були в курсі. Траплялося, що господарі поля просили нас про нічию – обіграти Буковину в ті часи було непросто. При тренері Школьникову ми мали “атомну” команду, тож коли грали на власному полі, гості, бувало, просилися, щоб у їхні ворота багато не забивати.

– Судді “вбивали” відверто, так?

– Ого-о-о! Не те слово. На виїзді доводилося дуже важко. Начальник нашої команди також вів роботу із суддями, але все одно – були такі міста, де просто “виносили”. Ми забивали голи, коли м’яч на півметра перетинав лінію воріт, а їх не зараховували, наприклад. “Вбивали” технічно – провокували, одразу червону картку виписували. Судді були грамотними – знали слабкі місця кожного футболіста. Мглинець – часто падає. А от Олійник – швидко спалахує, може “послати”. Я був жорстким – йшов на кожен м’яч, боровся, стрибав у підкати. Техніки мені бракувало, тож компенсував це самовіддачею.

– Вас вилучали?

– Так. У 1992-му матч проти Волині команда закінчувала увісьмох. “Винос” гри був божевільний! Ігор Ярменчук – хороший рефері і людина, начебто, непогана, але нас трьох вилучив узагалі ні за що – мене, Будника та Гія. Наприкінці матчу Будник не витримав того свавілля, зірвав з нього значок і кинув на газон. Буковина, зрозуміло ж, програла – 0:2. Ото був винос тіла, мама дорогая! У цей момент Ярменчука взагалі хотілося вбити. Такого неподобства я ніколи не бачив!

– Цікавий факт із вашої біографії: ви відмовили Металісту – самому Лемешку. Невже Євгену Пилиповичу було реально відмовити?

– Я йому не відмовляв. Спершу Лемешко підійшов до головного тренера Буковини: “Хочу забрати у тебе Олійника”. А Павленко запитує: “У твоїй команді бувало таке, що тебе били?” – “Ні”. – “Так от, хочеш, щоб тебе побили – бери Олійника” (Сміється). Це, звісно, були жарти.

Потім Лемешко викликав мене. Знаменита особистість, Вища ліга. Бере мене попід руку діловито: “Ничего, весик подгоним”. За Металіст тоді виступали Поточняк, Аджоєв, Тарасов – мені стало страшно. “Якщо у мене такий довб***б, як Тарасов, грає – ти теж будеш грати”, – заспокоював Лемешко. Я був згідний, але Павленко мене так і не відпустив. Тепер часто шкодую про те, що не перейшов у Металіст. Та й не тільки в Металіст. Мене запрошували в київське Динамо, Зорю, Дніпро…

“Прислали за мною броньований автомобіль із трьома охоронцями”

– Чому не склалося із переходом у Динамо?

– От я ж кажу – це моя велика помилка, що боявся. Думав собі, там Блохін, Бєланов, Заваров, Яковенко, Рац, Яремчук – куди там мені, грати не буду. Ці думки вибили мене з колії. Хоча своєю кар’єрою я задоволений. Де б не грав, всюди був лідером. І з тренерами, і з гравцями досі у прекрасних стосунках. Коли зустрічаємося, можемо випити по “50 грамів”. Часто бачуся у Києві з Олексійовичем (Олександром Іщенком, – Футбол 24). До речі, згадав собі одну історію…

– Розповідайте.

– Іщенко запросив мене у Зірку, яка на той момент виступала у Першій лізі. Я перебував без команди – у Буковині попросив 500 доларів підйомних, але мені відмовили. А Кіровоград якраз шукав нападника. Зателефонував Олексійович: “Як ти? Приїжджай у Хмельницький – поговоримо”. Прислали за мною броньований автомобіль із трьома охоронцями. Я встиг на матч із Поділлям – Зірка відстояла нульову нічию. Поїхав з ними у Кіровоград. Мав 5 кілограмів зайвої ваги, бо тривалий час не тренувався. “Олексійович, – кажу. – На 20-30 хвилин можу вийти”. Його така відповідь влаштувала.

Наступного дня називає склад на гру – я в складі. Дивлюся на нього, а він сміється: “Нічого-нічого, Вітьок, давай”. Виходжу проти Борисфена – стадіон переповнений, 20 тисяч – і забиваю гол. Незабутні спогади.

Другий випадок: отримав я тріщину ребра. А тут – дербі з Олександрією. Обидві команди йшли в ногу і претендували на вихід у Вищу лігу. Іщенко бере мене на гру. Заморозили болюче місце, обмотали пластирями. Після першого тайму поступаємося 0:1. “Ти готовий?” – запитує Іщенко і кидає мене в бій. Я нахиляюся, щоб зав’язати шнурівки, у боці коле просто нестерпно, не можу дихати. А відмовлятися – пізно.

І от момент на 47-ій хвилині. Льоша Федоров віддає передачу врозріз поміж захисниками, а я “з носка” забиваю гол. Увесь стадіон підводиться і аплодує. Через хвилину-дві Іщенко бачить, що ледве дихаю, і робить заміну. Тож я, зігравши всього 2-3 хвилини, дав результат (Усміхається). Зірка перемогла – 3:2, а тренер після матчу мене відзначив: “Вітьок, сьогодні можеш робити все, що захочеш”.

олійник

– Раніше, у 1990-му, ви стали гравцем Карпат – провели 5 матчів, забили 2 м’ячі. Кажуть, що не залишилися у цьому клубі через сімейні обставини. Це правда?

– Ні, це неправда. За сином Денисом я й справді шалено скучав. Але причиною мого відходу стало те, що в Карпатах не було дисципліни. І це при тому, що футболісти там виступали просто неймовірні – я отримував справжню насолоду від їхньої гри. Рафальчук, Лендел, Юрчишин, Гій, Леськів, Мущинка, Шаран, Забранський, Лаба… Але вони були розпещені.

Мене зачепив один епізод, про який зараз розкажу. Із Чернівців я пішов, бо мені не розширили квартиру або не видали машину – вже й не пригадаю. Люди отримували у Буковині по 4-5 автомобілів, а я – тільки один. Тож поїхав спершу в тернопільську Ниву – пробув там лише один місяць. Забивав у кожному спарингу, а Яворський з Прядуном ходили і нашіптували: “Не ставте Олійника”. Інші підходили до мене: “Прядуну не віддавай передачі”, “Яворському не пасуй”. Специфічна команда була у Тернополі. Я подивився на ту гнилу атмосферу і перейшов у Карпати.

Львів зустрів мене просто супер! Хороші збори, прекрасний колектив. Але дисципліна накульгувала – я ж звик боротися за найвищі місця. І от, уявіть собі, приїжджаємо у Чернівці. Я на цей матч налаштовуюся – дурдом! А вони грають на розслабоні – усю ніч перед поєдинком десь гуляли, відпочивали. Мені вдалося забити, проте Карпати “попали” – 1:4. З трибун мені кричали “Зрадник” і всіляку гидоту.

Невдовзі поїхали у Вінницю. Бачу, мої одноклубники знову розслаблені, хоча за потенціалом Карпати були найсильнішою командою у буферній зоні. Вдома грали з Тернополем, гості навіть центр поля не могли перейти.

– Чому не було дисципліни у Карпатах?

– Не знаю. Булгаков міг ходити з Ленделом по базі, обійнявшись. Хтось напивався. Не вистачало серйозного налаштування на матч. Якщо перемагали – перемагали на класі.

“У Польщі психонув через сім’ю”

– Ваш перший легіонерський досвід – знаменита польська Краковія у сезоні 1990/91.

– Виїхав туди без проблем. Перед командою стояло завдання збереження прописки в елітному дивізіоні. Сюди приїхав президент (чи віце-президент) Краковії – потрапив на гру із Нефтчі, де я вийшов на заміну, позаяк ще повністю не оговтався від травми. Зумів забити гол, ми перемогли 3:2. Краковія висловила бажання придбати Мглинця, Гія і мене. У підсумку до Кракова поїхав тільки я і, за традицією, у першій же грі за новий клуб відзначився забитим м’ячем. У наступному матчі знову забив. У них зажевріла надія на порятунок.

Дуже мені добре було у Краковії, але сумував за сином. Просив дружину, з якою вже тоді були напружені стосунки, щоб вона привезла малого у Польщу – тут було де жити, ми винаймали триповерховий будинок. Вона відмовила. Тож я психонув і, нічого не взявши із собою, зірвався в Україну. У Кракові покинув багато особистих речей – десь на 5 тисяч доларів. Президент благав мене залишитись, обіцяв згодом підшукати клуб в Австрії або Швейцарії. Шкода, що все сталося так, як сталося…

олійник

– Щось із запеклого дербі проти Вісли запам’яталося?

– Та фанати чудили. Могли огорожу на стадіоні поламати. Але якихось особливих бійок не пригадую. Це останніми роками там до вбивств доходить, а тоді такого не було. Уболівальники – просто навіжені. Якщо з Краковією вирушали на виїзд хоча б 30-40 фанів – їхня підтримка була дуже відчутною.

– Ви пограли і у чемпіонаті Болгарії. Що це за клуб такий – Хасково?

– Вони тоді виступали у вищій лізі, щоправда, йшли на останньому місці. Потрапив я туди за цікавих обставин. Наш оператор відпочивав у Болгарії, випадково познайомився із президентом Хасково і домовився про те, що Буковина приїде туди на кілька товариських матчів. Після спарингів болгари захотіли придбати кількох наших – зокрема і мене. Я, Задорожняк та Гій сіли в машину і вирушили в Болгарію.

Нас заявили на чемпіонат Болгарії, щоправда, у команді вже перебували два киргизи, а ліміт – не більше трьох легіонерів. Перший матч, граємо проти Локомотива (Пловдів). Я забиваю головою – перемагаємо 1:0. Нас носять на руках. Але президент любив багато говорити, а мало робити – фінансово не тягнув. Команда могла врятуватися, якщо б він робив ставку на Задорожняка і Гія – вони ж були на голову сильнішими від своїх конкурентів. Хлопці швидко зрозуміли, що в клубі – бардак, спакували речі і повернулися додому. Я залишився, тому що грав і забивав. Болгари дуже високої думки про себе. Мені заздрили, що я живу в готелі, що мене годують. Що там казати, у Польщі почувався значно краще.

“Дніпро пропонував такі гроші, що синові дали зрозуміти: не перейдеш – не гратимеш ніде”

– “Хочу, щоб мій син досягнув більшого, ніж я”, – сказали ви одного разу. Як вважаєте, Денису це вдалося?

– Якщо він грав у національній збірній, то звісно, що вдалося. У деяких моментах, щоправда, не реалізував себе повністю, але пограти в таких клубах, як Металіст і Дніпро – це багато про що свідчить. Проявив себе у єврокубках. Забив неймовірний гол Сампдорії, розписувався у воротах Шахтаря, Динамо, того ж Металіста.

Ті гроші, які Ярославському заплатив Коломойський, – досі найдорожчий трансфер серед українських футболістів. Отже, він того був вартий. Те, що Денис не підійшов Рамосу, – сам винен, вважаю. Але є тут і провина Рамоса. Коли сина викликали в збірну, Хуанде з такою насмішкою запитав у Коноплянки: “А як його у збірну беруть, якщо він навіть у нас не грає?” Ще був епізод, коли Денисом цікавився один із іспанських клубів, вони, звісно ж, звернулися до Рамоса. Той відповів: “Хочете проблем – беріть Олійника”. Після цього агент Головаш констатував: “Іспанія для Дениса – закрита”.

– Скільки відсотків футбольних скіллів Віктора Олійника закладено у Денису Олійнику?

– У нас різні стилі гри. Я – таранного типу, а син – технічний. При своєму невисокому зрості він непогано грає головою. Ну й не любить програвати, як і я. Швидко заводиться, часто потерпає через свій язик. Кажу йому: “Краще отримай гірчичник за жорсткий підкат, а не за розмови”.

олійник

– Зараз Денис виступає у чемпіонаті Фінляндії. Зідзвонюєтеся кожного дня?

– Так, говоримо по Viber. У Фінляндію він поїхав, бо не мав хороших пропозицій. Перед тим пограв у Першій лізі, в Десні йому створили непогані умови, проте щось не склалося. Шкода, бо Саша Рябоконь – хороший тренер, та й в УПЛ Денис не був би зайвим.

– Фінляндія – це, м’яко кажучи, околиця футбольної Європи. Непросто буде привернути до себе увагу більш іменитих клубів чи тренерського штабу збірної України.

– Денис не мав іншого вибору. Поїхав туди, щоб підтримувати форму на належному рівні. Його команду, до речі, тренує Олексій Єрьоменко – батько Романа та Олексія Єрьоменків, які виступали в Україні. Дениса взяли навіть без попереднього перегляду. Домовилися про 3-місячну угоду, якщо все буде добре – продовжать на покращених умовах. Синові лише 31 рік, ще кілька років може побігати.

Його підкосив німецький Дармштадт. Вважаю, не потрібно було йти з Вітесса – у Голландії син почувався прекрасно. Забивав, асистував. Зіграв два роки – ну продовжуй контракт ще на два і бери вид на проживання! Але Головаш закрутив йому голову тією Німеччиною.

– Пригадується непростий період після того, як Денис перейшов із Металіста у Дніпро – харківські фани влаштовували йому акції протесту. Ви, як батько, пропускали це все крізь серце?

– Аякже. Образливо було. Знаю тільки одне: рано чи пізно Денис однаково покинув би Металіст. У клубі мені сказали, що на нього не розраховують. Тим паче Дніпро пропонував такі гроші, що синові дали зрозуміти: якщо не перейдеш – узагалі ніде не гратимеш. Акції ультрас – зрозумілі. У той час дербі між Дніпром та Металістом досягнули піку. Суми преміальних за перемогу в такому матчі – зашкалювали. Я трохи знаю (Усміхається).

– Гра, після якої ви відчули особливу гордість за свого сина…

– Мурашки пробігали тілом після багатьох матчів. Я намагався не пропускати домашніх поєдинків Металіста. Кидав роботу, сідав на потяг до Києва, а звідти – на Харків. Пригадую гру з Дніпром, коли після першого тайму Металіст вів 3:0. Денис не забив, але так відвозив суперників, що не було слів – по 3-4 опоненти накручував на фланзі. Або ця гра із Дебреценом. Програвали 0:1, син настільки завівся, що оформив дубль у ворота угорців – нехай і не без рикошетів.

олійник

– Ви були найпершим тренером для Дениса?

– М’яч зацікавив сина, тільки-но він зіп’явся на ноги. Я його брав із собою на кожне тренування. Коли розлучався із дружиною, Денис літав зі мною чартером на кожен матч. Деякі тренери були незадоволені цим. “А на кого я маю його залишити?” – запитував їх. Син хвилювався за мене навіть більше, ніж я за нього, коли він розпочав кар’єру. Плакав, коли ми програвали. Буквально ридав – його неможливо було заспокоїти.

Кар’єра сина розпочалася із турніру на Хрещатику. Там його помітив тренер Віктор Кащей і зателефонував мені: “Хлопчик хороший, технічний. Фізичні дані слабкуваті, але голова – світла”. Спершу я не хотів відпускати малого, бо не дуже люблю Київ, але Йосипович таки переконав.

– У вашій сім’ї було прийнято вболівати за Динамо?

– Так, за Динамо я вболівав з дитинства, як і мій батько, царство йому небесне.

– Часто переглядаєте старі фотографії?

– Ні. Оце до вас на інтерв’ю їхав, то переглянув трохи. У мене мама тим займалася – збирала усі вирізки з газет, де про мене писали, вела картотеку. Приємно згадати молодість. Зараз же до дзеркала боюся підходити – 60 років “на носі” (Усміхається).

Олег БАБІЙ, football24.ua

***

Віктор Олійник: Як можна було заплатити стільки за Дениса і тримати його в запасі

***

Віктор Олійник: Переконаний, що «Буковина» буде серед лідерів першої ліги

***

Фото: Ювілейний матч «Віктор Олійник збирає друзів»

***

Віктор Олійник: Був чемпіоном області зі стрибків у висоту, але футбол взяв гору

***

“Програв Коноплянці у більярд – обмотався туалетним папером”

Чому Денис Олійник вкрай рідко грає у “Дармштадті” і за що вдячний Маркевичу

Денис Олійник і Андрій Шевченко після забитого голу у ворота Литви (2010 р.)

У “Дармштадт” Денис Олійник переходив після двох успішних сезонів, проведених в арнемському “Вітессі”. Практично не було сумнівів у тому, що українець закріпиться в основному складі вчорашнього новачка Бундесліги. Але сезон 2016/17 наближається до завершення, а Олійник зіграв у чемпіонаті мізерно мало – 3 матчі.

Чому так сталося і що далі? Набираємо номер українського легіонера.

– Денисе, нещодавно ви відновилися від складної травми. Як зараз ваше коліно? Не турбує?

– Не турбує. Здоровий, тренуюся, набираю форму, адже пропустив достатньо багато часу – близько трьох з половиною місяців. Планувалося менше. Потрібен час, щоб набрати хороші кондиції.

– Непроста травма, отримана в чужій країні, у команді, де ви не мали регулярної ігрової практики. Опишіть свій психологічний стан. Наскільки складно футболісту, який зіткнувся з такими проблемами?

– Так, був період, коли я отримував мало ігрової практики. Тільки-но приїхав у Німеччину, мав проблеми, через які пропустив близько трьох тижнів. Під кінець року, коли залишалося шість матчів і все йшло до того, що буду грати, я отримав цю травму на тренуванні. Звичайно, було нелегко у психологічному плані. Сподівався, що відновлюся приблизно за місяць-півтора, але процес затягнувся. Та я вже досвідчений футболіст, мені скоро 30 років, тому знаходжу в собі сили і мотивацію долати це все. Продовжую працювати.

– У Бундеслізі ви забили “Хоффенхайму”. Чи була у той момент впевненість, що перебуваєте дуже близько до основного складу?

– Це був 4-й тур, мій другий вихід на заміну. Вийти за 15 хвилин до кінця і зрівняти рахунок на останній хвилині – звісно, що емоції мене переповнювали. Всі побігли святкувати – тренер, спортивний директор. Для мене таке було вперше. Тим паче, забив м’яч, який приніс команді очки. Розумів: мені дали шанс, я ним скористався. Думав, що тепер все піде легше – матиму ігрову практику. Але в наступній грі я не вийшов на заміну. Для мене це було дуже дивно.

Потім почала турбувати стара травма лобка, тож змушений був пропустити близько трьох тижнів. Довелося починати все спочатку. Провів хорошу контрольну гру проти “Штутгарта”, забив гол. Все йшло до того, що отримуватиму ігрову практику. І тут – коліно. У принципі, раніше мене ніколи не мучили травми, але в Німеччині потрапив у смугу невдач.

– В Артема Федецького явно не склалися стосунки з екс-наставником “Дармштадта” Норбертом Майєром. А у вас?

– Я з тієї категорії людей, які, залишаючись у запасі, завжди спілкуються з тренером, щоб розуміти, у чому причина, що змінити, над чим попрацювати. З його відповідей я розумів, що до мене, як футболіста, у нього немає жодних претензій. Він казав, що Олійник – хороший гравець, і що він мною задоволений. Але коли доходило до матчів і я залишався у запасі, для мене це було дивно і незрозуміло. Дуже важко, коли ти не граєш, та ще й команда виступає погано. Тим не менше, задоволений тим, що я тут, у Бундеслізі. Потрібно продовжувати працювати.

– Ви тісно пов’язані із Євгеном Коноплянкою. Яка причина його проблем у “Шальке”?

– Це краще у Жені запитати. Він зможе більш детально розповісти про свою ситуацію.

– Обоє повеселили нас, виклавши фото, на якому ви, Денисе, обмотані, наче мумія, туалетним папером. Що це за історія?

– Я дуже часто приїжджаю у Дюссельдорф, де бачуся із Женею. Ми ходимо пограти в більярд. Але не просто пограти, а на інтерес. Того разу я програв, хоча мав вигравати, і виконав те, на що ми сперечалися – дозволив себе обмотати туалетним папером. Женя зробив відповідне фото. Наступного разу ми зняли відео, але не стали його викладати. Це все – для емоцій, щоб посміятися і отримати гарний настрій.

– Сезон наближається до закінчення. У “Дармштадта” – мало шансів, щоб врятуватися від вильоту. Чи залишитеся ви у цій команді?

– Поки що я сконцентрований на останньому відрізку чемпіонату. Залишається 5 матчів. Я намагаюся бути готовим, щоб зіграти якомога більше із цих поєдинків. Від їх результату багато що може змінитися. Та й взагалі у футболі все дуже швидко змінюється. Я поки не хочу загадувати і повністю зосереджений на своєму поверненні на поле. А там – побачимо.

– Також ви мрієте повернутися у збірну України. Отже, з впевненістю у власних силах – все ОК?

– Так, я її не втрачав. Розумію: якщо добре гратиму в Європі, то матиму всі шанси повернутися в збірну України. Зараз це буде більш реально. У “Вітессі” я грав регулярно, команда йшла на 4-му місці чемпіонату Голландії, але мене не викликали. Хоча у той же час запрошували гравців чемпіонату України – із команд, які йшли на 7-8 місці. Трішки не було логіки в таких рішеннях. Тепер шанси – реальні, якщо гратиму на серйозному рівні. Все залежить від мене. Потрібно ставити перед собою цілі і реалізовувати їх – тоді ти ростимеш, як особистість, як людина.

– Ви є вихованцем київського “Динамо”, але в першу команду пробитись не зуміли. Чи аналізували для себе, чому так сталося?

– Я завжди повторюю, що вдячний “Динамо”, яке мене виховало. Вдячний персонально Віктору Йосиповичу Кащею, своєму першому тренеру. Завдяки “Динамо” я став тим футболістом, яким я є. Завжди з повагою відгукуватимуся про цей клуб, бо він мені дав путівку в життя. А чому не закріпився… Важко сказати. Тоді був інший час – пробитися в основу було значно складніше.

Шанс мені дали. При Сьоміні я вийшов на заміну в матчі з “Металістом”. Це була моя друга гра – дебютував ще при Дем’яненку. І от я вийшов проти “Металіста”, забив гол і віддав результативну передачу. Мені тоді було 19 років. Але – останній тур чемпіонату. Ми поїхали на збори, а після зборів я пішов в оренду у київський “Арсенал”, де провів достатньо хороший відрізок (16 матчів, 5 голів – “Футбол 24”). Потім мене купив “Металіст”. Напевно, я не входив у плани Сьоміна.

– З ким ви товаришували у тодішньому “Динамо”?

– З Віталіком Мандзюком – це мій кум. У “Динамо-2” були люди, які “ходили” під основою першої команди. Зокрема, це Вова Лисенко – також мій кум.

– “Динамо” залишається для вас особливим клубом?

– Якщо чесно, дивлюся чемпіонат України, але дуже рідко. Дещо читаю в інтернеті, тому більш-менш у курсі всіх подій. Ось переглянув матч “Динамо” з “Зорею”. Бачу, що Сергій Ребров змінив тактичну схему і команда стала грати більш яскраво.

– Перейшовши у “Металіст”, ви потрапили в прекрасну епоху, коли команда була серед лідерів чемпіонату і успішно виступала в єврокубках. Яким є ваш найкращий спогад?

– Це був справді прекрасний час – постійно його згадую. Це була топ-команда, яка грала в дуже красивий футбол. Я сильно вдячний Мирону Богдановичу Маркевичу – він мене розкрив, як футболіста. Цей тренер відчутно підняв мій рівень – аж до національної збірної. Маркевич знав, як мене правильно використовувати на полі, як належно стимулювати. Ніколи не забуду той “Металіст”.

– До речі, чи намагався Мирон Богданович відмовити вас від переходу в “Дніпро”?

– Там була інша ситуація. “Металіст” влаштовував такий варіант, бо за мене заплатили великі гроші. Харків’яни купили мене за одну ціну, а через 2,5 роки продали вдесятеро дорожче. Звичайно, Маркевич хотів, щоб я залишився. Він мені про це казав. Але обставини склалися таким чином, що довелося піти.

– Чим запам’ятався період у “Дніпрі”?

– Я отримав новий життєвий досвід. Зіткнувся з моментами, з якими не стикався раніше, і до яких тоді не був готовий. Перший сезон у “Дніпрі” був для мене непоганий – в плані ігрової практики і статистики. Але згодом ситуація погіршилася, моя кар’єра покотилася вниз. Тренер (Хуанде Рамос – “Футбол 24”) запрошував, але потім не бачив. Виникли із ним певні непорозуміння. Десь мені, можливо, потрібно було поводитися по-іншому. Тоді мав багато амбіцій, міг десь щось сказати, відповісти. Зараз – більше здорового глузду.

А після “Металіста” не міг змиритися з тим, що не граю. Потім й узагалі перебував у “дублі”. Мені разів зо 5 пропонували продовжити контракт, але я не бачив у цьому сенсу, адже там був тренер, який не бачив мене в основному складі. Підписувати нову угоду, щоб потім піти в оренду у “Карпати” чи ще кудись, я не хотів.

"Програв Коноплянці у більярд – обмотався туалетним папером". Чому Денис Олійник вкрай рідко грає у "Дармштадті" і за що вдячний Маркевичу

Денис Олійник і Євген Коноплянка – той самий епізод із папером

Завжди мав мрію поїхати в Європу. Готовий був втратити в грошах, але пограти там. Радію, що мені випала можливість виступати в чемпіонаті Голландії і Бундеслізі. Багато футболістів можуть лише мріяти про це. У Голландії отримав колосальний життєвий досвід, познайомився з багатьма людьми. Почав вивчати англійську мову. У життєвому плані це все пішло мені на користь. У мене прекрасні стосунки з тренером Петером Босом, який після “Вітесса” зараз очолює “Аякс”. Час, проведений у Голландії – це щось особливе. Я отримав задоволення від футболу, від тренувань, від життя.

– Матч проти якого із голландських грандів був для вас особливим?

– Запам’яталося, як ми приймали “Аякс”. Забили їм на 90-ій хвилині і перемогли – 1:0. “Вітесс” при Петері Босі грав дуже сильно. У тому сезоні клуб посів 4 місце. По грі ми були одними з найкращих у Голландії. У кожному матчі відсоток володіння м’ячем становив 60/40 на нашу користь. За кількістю ударів переважали суперників у 2-3 рази – навіть ПСВ та “Аякс”. Спокійно могли посідати місце у трійці, але не вистачало фарту і стабільності.

– Чого нам варто повчитися у голландського футболу?

– Ми дуже далеко позаду. Я не знаю, скільки нам потрібно часу, щоб вийти на такий же рівень в плані менеджменту, організації, реклами, інфраструктури. Ми позаду на 20, 30, 50 років. Так, у нас є 2 сильні команди. Раніше було 4-5 клубів, які відповідали рівневі Голландії. У тій ситуації, в якій перебуває зараз наша економіка, це нереально. Потихеньку йшли до цього кілька років тому, але зараз знову повернулися далеко назад.

У Голландії зарплата не може прийти на день пізніше. Тобі не доводиться ставити якихось запитань. Все у тебе є – тільки виходь і тренуйся. Можливо там не такі божевільні гроші. Але все чітко і правильно побудовано. Твоя голова зайнята лише футболом. У “Вітессі” я отримував бонуси. Мені не потрібно було запитувати, коли їх виплатять. Надійшла зарплата – і автоматично надійшов бонус. Дрібниць у голландців не існує.

Ередивізі – це топ-чемпіонат для молодих футболістів. Дивилися матч “Аякса” проти “Шальке”? П’ять 18-річних футболістів грали! Середній вік чемпіонату – 22-23 роки. Рік-два пограли – і їх продають. У Голландії не купують футболістів – вони їх вирощують. Подивіться, скільки голландських футболістів грають у провідних чемпіонатах! Це країна, населення якої – 18 мільйонів. Можемо їм лише позаздрити і вчитися у них. Ми існуємо в різних світах.

– Ваш батько – Віктор Олійник – відомий у минулому хавбек “Буковини”, “Зірки”, запорізького “Металурга”. Ви рівнялись на нього?

– Так. Батько багато чого мене навчив. Насамперед – передав мені свої гени, надихнув мене займатися футболом. Плюс – навчив ставитись до себе критично. Не звинувачувати у чомусь тренера чи партнера, а шукати причину в собі. Спершу мені було важко це осягнути. Я з ним сперечався, але батько не припиняв мені це повторювати: “Подумай, що ти зробив не так. Почни із себе”.

Олег БАБІЙ, football24.ua

 

Вам також можуть сподобатися Ще від автора

Ваш коментар

Ваш электронный адрес не будет опубликован.