Віктор Олійник: Був чемпіоном області зі стрибків у висоту, але футбол взяв гору

Одному з кращих форвардів буковинського футболу Віктору Олійнику, який є і кращим бомбардиром «Буковини» за всю історію клубу, 30 серпня 2010 р. виповнюється 50 років. Ювіляр останнім часом працює спортивним директором ФСК «Буковина». Тож цілком логічно, що головне ювілейне дійство пов’язане саме з рідною командою – у понеділок, 30 серпня, о 18:00 на стадіоні «Буковина» на честь ювілею Олійника товариський матч зіграють ветерани та теперішній склад головної команди краю. Причому ветеранську дружину підсилить син Віктора Олійника – гравець «Металіста» і збірної України Денис Олійник, виступив і в ролі співорганізатора ювілейного матчу «Віктор Олійник збирає друзів» – разом з екс-колегою батька по команді Валерієм Сарафінчаном та другом Олійника-старшого Валерієм Чинушем. Про ювілейні секрети та мрії Віктор Олійник розповів sportbuk.com.

Кажуть, про ювілейний матч ювіляр дізнався ледь не останнім?..

Так воно і є. Це син сюрприз готував. Денис подомовлявся про матч зі всіма, крім мене (сміється – авт.). Вони з Валерієм Сарафінчаном і Валерієм Чинушем це все затіяли. Але у нас місто маленьке, тож і я дізнався (сміється – авт.). І подзвонив Денису. Тепер він вже не відмовчується – сказав, що після гри “Металіста” їде сюди.

Коли ви востаннє грали у футбол разом з Денисом – коли він був ще малим?

Ні, років 5 назад, коли він приїжджав у відпустку. Ми грали разом на університетському майданчику, в “Олімпії”.

Чекатиме від нього гольового пасу чи як ви бачите вашу співпрацю на полі?

Скажу по секрету, я взагалі буду грати дуже мало, тому що коліно болить. Так що у Дениса буде мало часу, аби віддати татові гольову передачу (сміється – авт.). Головне – зібрати всіх, з яким грали разом у 1982 році, у 1988 році, коли ми вигравали ІІ лігу. Деякі не приїдуть, бо знаходяться далеко. Але відсутніх буде набагато менше, ніж присутніх. Напевно мало часу. Не грає роль, хто буде грати і забивати – головне зібратися разом!

Це ваш перший серйозний ювілей. А в душі – 17 чи 25 років?

Коли дивишся в дзеркало, розумієш, що… голова вже сива. А так почуваюся молодим. Десь між 17 і 25 (сміється – авт.).

З 50 років скільки ви у футболі?

З дитинства. Але спершу займася як і всі – на стадіоні в селі. А професіональним футболом почав займатися лише у 20 років. Подвійний ювілей? Можна і так сказати. Років 5-6 “випали”, коли я не грав і не був в команді.

А як ваш футбольний талант не помітили ще в шкільні роки?

Коли вчився у школі, вже грав за дорослу кельменецьку команду, їздив на шкільні змагання. Але тоді у мене більші успіхи були, не дивуйтеся, в легкій атлетиці. У 1977 р. став чемпіоном області серед школярів зі стрибків у висоту. Чи пам’ятаю, скільки настрибав? Звісно – 1 м 85 см. Пригадую, що обіграв тоді Козлова і Тарновецького. Гадаю, ці прізвища відомі любителям спорту (сторожинчанин Павло Тарновецький у 1988 р. виступав на Олімпійських іграх у десятиборстві – авт.). Багато разів виборював призові місця. У мене і грамоти збереглися. Я займався трішки у заслуженого тренера України Володимира Степанова. Пропонували мені 10-тиборством займатися. Але відчував, що то не моє. І футбол взяв гору… Я пішов в армію, там грав за військову частину і мене випадково помітили. Запросили до Харківського автодорожного інституту. Правда, футбол змушував міняти “дислокацію”, тож я не закінчив жоден з трьох інститутів і двох технікумів, в яких навчався (сміється – авт.).

На порозі ювілею є час оглянутися назад? Якими є головні досягнення за перше півстоліття?

Життя проходить, як кажуть, задовільно. Якби повернув час назад, думаю, мало що змінив би, тому що попередній відрізок життєвий прожив, вважаю, нормально. Може, через деякі свої амбіції не досяг всього найвищого, чого міг би досягти. Але все одно життя дуже добре склалося. І в спортивному плані теж. Особливо приємно, що в якій команді не грав, всюди був лідером. І до 37 років пограв. Не завжди, можливо, вгадував з переходом. Бо пропонували і в “Динамо” (Київ), і в “Шахтар”, і в “Зорю” (Луганськ), і в “Металіст”. А я обрав найлегше і перейшов до “Металурга” (Запоріжжя). Побоявся, що не потраплю до складу, бо там грали знані футболісти. Хоча не треба було боятися. Але то вже історія.

Є багато моментів, які згадуються з ностальгією. 1982, 1988 роки, коли ми ставали чемпіонами. Хоча у 1982 році ми грали без завдань. Просто були зіграні давно, додалися ще пару гравців – я, Пасулько. При Школьникові була хороша команда. Є що згадати. І зараз у нас хороша команда. Можна зробити потужну команду. Тренер (Вадим Заяць – авт.) молодий амбіційний, любить боротися за високі місця. Лиш би нам допомагали. І треба любити не себе у спорті, а спорт. У даному разі – футбол.

Чи відношу я до своїх “досягнень” Дениса? Ну, діти – це, безумовно, щастя для батьків! І їхніми досягненнями батьки завжди пишаються! Молодший син Владислав до футболу не тягнеться, він лише каже: “Денис – чемпіон!” Мовляв, нехай Денис грає, а я буду дивитися і вболівати. Влад у нас більш творча особистість.

Про що мрієте напередодні ювілею? Можливо, подивитися фінал Євро-2012 за участю збірної України, в якому Денис Олійник заб’є переможний гол?

Само собою розуміється, що я хочу, аби Денис досяг у житті більшого, ніж я. Колись в інтерв’ ю я вже бажав цього йому у футболі. Час швидко минає, не встигнеш оглянутися, як вже час закінчувати кар’єру. Як вчора Дениска їхав до футбольної академії, а вже 6 років як грає у дорослий професійний футбол. Ще 6 років і він вже буде “віковим”, коли на нього вже менше будуть звертати увагу, приміром, ті ж тренери збірної. Тому я щиро бажаю Денису якнайкраще реалізуватися у футболі, отримувати задоволення від гри і заробляти хороші гонорари (сміється – авт.). Головне, щоби потім не довелося шкодувати про втрачені можливості досягти чогось більшого. а щодо фіналу Євро-2012… Дай Боже, щоби Денис туди потрапив, бо не кожному дано грати у збірній своєї держави. Талантів у нас багато, але не всіх помічають. Селекційна робота, на мою думку, у нас поставлена не на найкращому рівні. Маємо свої таланти, а запрошуємо багато гравців з-за кордону. Треба давати і нашим шанс, давати грати. Іноземці мають бути на голову сильнішими за наших, щоби запрошувати їх в наші клуби. Це моя думка. Але комусь вигідно, щоби було інакше… Так і пропадають молоді таланти… Але так не завжди буде. Тобто все одно все буде добре! І якщо Україна проб’ється до фіналу Євро-2012, то мені вже байдуже буде, хто забиватиме за нашу збірну (сміється – авт.). А якщо у збірній буде і Денис, то я буду на сьомому небі від щастя.