Колишнього наставника “Буковини” Михайла Лахнюка багато хто з друзів жартома звинувачує у тому, що він приписав собі зайвих років десять.
У своїх 60 Михайло Миколайович справді виглядає набагато молодшим. Можна було б сказати, що це –
завдяки футболу, в якому він провів практично весь попередній життєвий відрізок. Хоча, напевно, не менш важливим фактором є й весела вдача та гарне почуття гумору ювіляра, адже сміх, як відомо, продовжує життя і омолоджує людину. Проте на ювілейні запитання від “МБ” Михайло Миколайович не лише віджартовувався.
У Сторожинці видавали гравцям більше машин, ніж у “Буковині”
– Ви вимірюєте життя роками чи командами?
– Звісно, командами, як, мабуть, і більшість інших тренерів. Усі команди, в яких я працював, були цікавими. У Сторожинці було цікаво працювати, коли перші секретарі райкому партії любили спорт і, зокрема, футбол. Пригадую, під час автомобільного дефіциту за рік я там видав футболістам шість машин, у той час, коли Школьников у Чернівцях – лише чотири. Приємно було працювати з директором ВКФ “Карпати” (заводу емальпосуду) Петром Мельником. Чудова людина – Микола Федорук. Будучи президентом клубу, їздив з “Буковиною” на виїзди, цікавився освітою хлопців. Саме за його президентства, ми почали платити за навчання своїх футболістів у вузах. А сьогодні такі функції виконує директор Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ Тетяна Ореховська, яка для спорту робить більше, ніж багато з тих чоловіків, хто мав би це робити за посадовими обов’язками.
– У цьому переліку ви пропустили команди, в яких самі грали…
– Мав честь грати у двох командах майстрів – “Урожай” (Дербент, Дагестан) та “Шахтар” (Червоноград). В останній – під керівництвом Бориса Розсихіна. У Чернівцях у той час були дуже класні футболісти, серед яких в основному складі не знаходилося місця молодим гравцям. Тому нам доводилося шукати на стороні можливостей пограти на майстрівському рівні. А коли у 1970 році закрили клас Б, більшість з нас повернулися додому, де почали грати за аматорські колективи. До речі, гарного рівня. У моєму випадку, приміром, йдеться про “Восход”. Це був напівпрофесійний колектив, в якому платили гроші і який мало чим відрізнявся від команди майстрів. З “Восходом” ми не лише вигравали чемпіонат області, а були у фіналі чемпіонату республіки серед колективів фізкультури. Після “Восходу” вже була робота граючим тренером у Сторожинці, де почалися і перші тренерські успіхи.
До Школьникова пішов після другого хет-трика
– На вашому рахунку – два переможні хет-трики…
– З “Сіретом” я тричі виграв чемпіонат і двічі Кубок області. А з “Емальпосудом”, де я закінчив кар’єру футболіста, ми тричі поспіль тріумфували у чемпіонаті та Кубку області. Після чого я пішов до Юхима Школьникова у “Буковину” працювати тренером-селекціонером. Щоправда, на той час я вже мав досвід роботи у команді майстрів. У 1980 році працював помічником Олександра Павленка у тій же “Буковині”.
– Було у кого повчитися…
– Як тренеру, вважаю, найбільше мені дало спілкування з Абрамом Лерманом. Він тренував “Буковину”, я працював у Сторожинці, але ми зустрічалися часто. Любили у преферанс зіграти і про футбол поговорити. Це тренер від Бога. Працював також з Валерієм Богуславським і Борисом Розсихіним. Від роботи зі Школьниковим залишилися нормальні враження. Він теж багато чим мені допоміг у житті. Саме за його керівництва у Чернівцях було створено першу групу резерву при “Буковині”. І я, як селекціонер, тренував її, грали у чемпіонаті області за “Емальпосуд” і “Машзавод”. У тій групі були Володимир Павлов, Роман Шпирнов, Вадим Заяць, Сергій і Анатолій Гамалі, Олександр Іванов, Павло Решетник. Це перші футболісти, які через групу резерву пробилися до команди майстрів. Заяць і Іванов пізніше, як відомо, випробували себе і у вищій лізі. Коли я працював головним тренером, було створено і “Буковину-2”, до якої ми взяли майбутніх кандидатів до молодіжної збірної України Олександра Степанова і Руслана Платона. При мені розкрився талант Руслана Гунчака (кращий гравець “Металіста” у І колі поточного чемпіонату України – авт.). Тоді “Буковина” пішла правильним шляхом, активно залучаючи до своїх лав місцевих молодих футболістів. Але тренерові, на жаль, не завжди вдається втілювати все задумане в життя.
– З поста головного тренера “Буковини” вас “пішли”…
– Тоді завданням на І коло було увійти до трійки лідерів. Ми дісталися турнірного екватора другими. У той час преміальні платили після завершення кола. Напевно, тодішньому президентові клубу Костянтинові Кучеру не сподобалося, що треба платити, тому й звільнив мене (сміється – авт.). Хоча, що мені приємно, на час моєї відставки зі всіма в команді розрахувалися. У тому числі вирішили квартирні питання, як і обіцяло керівництво міста. Наскільки мені відомо, після цього й досі повного розрахунку, на жаль, у “Буковині” більше не було. Хоча я сподіваюся, що майбутнє у нашої головної команди все-таки є. Там працюють прекрасні у минулому футболісти – Юрій Шелепницький і Валерій Королянчук, які, до речі, теж свого часу грали під моїм керівництвом.
За дві доби до весілля відрядили до Росії
– Важче було працювати тренером чи селекціонером?
– Не назвав би селекційну роботу легкою. Пригадую, залишалося два дні до весілля моєї доньки Ірини, а мене Юхим Григорович Школьников відправив у відрядження до Свердловська – за Юшковим і Матвєєвим. Я встиг злітати туди, подивитися матч, домовитися з гравцями і повернутися на весілля доньки. У той час футболістів, можна сказати, переважно “крали”, себто переманювали преміальними, зарплатами, квартирами, машинами, бо контрактів ще не було. Ось селекціонери і шукали таємних зустрічей з футболістами. Працювали, як контррозвідники (сміється – авт.).
Синові легко буде перевершити батька?
– Окрема тема – це син Андрій, який, як кращий гравець дитячо-юнацької ліги і юнацької першості області, подає непогані надії у футболі…
– Цікаво, що його, як кращого гравця ліги, вітав сам Олег Блохін – у чернівецькій мерії. З цього приводу мер Микола Федорук жартував, що фотографується з двома володарями “Золотого м’яча” – Європи і дитячої ліги. І це все, до речі, відбувалося саме у мій день народження. Це було найдорожчим подарунком!
– Ви і в бізнесі встигли залишити свій слід…
– Ну, це не зовсім про мене. Маю дуже надійні тили – дружина Оксана Іванівна, на відміну від мене, займається серйознішою справою – бізнесом, який годує нашу сім’ю. До речі, вона ніколи не ходила на футбол. Ні коли я грав, ні на ігри за участю Андрія. Каже, що не може витримати, коли рідних людей б’ють по ногах.
– Найбільшим тренерським успіхом ви вважаєте “бронзу” колосівської спартакіади?
– Не менш приємно згадувати і те, як мені після відставки Валерія Богуславського вдалося залишитися з “Буковиною” у І лізі. Тоді у перехідному турнірі ми увійшли до рятівної трійки, залишивши позаду, зокрема, “Зорю” (Луганськ) та “Закарпаття”. Хоча названий успіх початку 70-х років, без сумніву, теж заслуговує на окреме місце в особистому рейтингу. Ми вибороли третє місце після Дніпропетровщини та Полтавщини, яку тренував майбутній наставник “Шахтаря” Аксьонов. До речі, у півфіналі наша команда програла полтавчанам, за яких вирішальний гол забив наш земляк Дмитро Гордей. А “бронзу” нам приніс влучний удар Ігоря Заводчикова. Тоді до колосівської збірної України потрапили Володя Березіков та Володя Мельник, які потім виграли і всесоюзні змагання. Золоті часи… Але й зараз, гадаю, я ще не сказав свого останнього слова у футболі. Про плани не запитуй, ми “футбольщики” – люди забобонні (сміється – авт.).
З досьє:
Михайло Лахнюк. Народився 21 січня 1945 року у Садгорі (тоді – передмістя Чернівців). Закінчив СШ №38,
Київський державний інститут фізичної культури і спорту. Футболом почав займатися з 16 років під керівництвом Михайла Пейсіса. Грав за команди майстрів “Урожай” (Дербент, Дагестан, 1968 р.) та “Шахтар” (Червоноград, 1969-70 рр.). На аматорському рівні виступав за “Восход” (Чернівці), “Сірет” (Сторожинець), “Карпати” (Садгора) та інші місцеві колективи. Як граючий тренер тричі вигравав чемпіонат і двічі Кубок області (з “Сіретом”), як “чистий” тренер – по три рази чемпіонат і Кубок області. З “Меркурієм-ЧТЕІ” пробився до фінальної частини аматорського чемпіонату України. Найбільшим тренерським успіхом вважає ІІІ місце на “колосівській” спартакіаді УРСР, де він був граючим тренером буковинської команди. У “Буковині” свого часу був і головним тренером, і помічником керманича, і начальником команди.
Георгій Мазурашу, «МБ», 25.01.2005 р.
