Герої 90-х. Юрій Шелепницький: В “Динамо” запрошували Лобановський і Сабо – відмовив обом
Перший капітан в історії збірної України розповів “Футболу 24” про конфлікт із ФФУ, злидні збірної України, стосунки з київським “Динамо” і одіссею турецьким футболом.
Чи багато знаєте футболістів, яким в часи розквіту київського “Динамо” вистачало сили волі, аби відповісти на запрошення метра Лобановського відмовою? Буковинець Юрій Шелепницький – гравець саме такого калібру. Він переконує, що програв від цього рішення хіба що у фінансовому аспекті. “У професійному плані турецький футбол дав мені значно більше, аніж я міг отримати в чемпіонаті України”, – посміхається Шелепницький.
А ще він назавжди вписав своє прізвище в історію нашої національної збірної. У той урочистий день – 29 квітня 1992 року – саме Юрій Григорович вивів Україну з капітанською пов’язкою на дебютний матч проти угорців. Каже, що навіть гол міг забити, випередивши “розчерк” Івана Гецка, проте, трапилася несподіванка. Про це і не тільки – у розлогому інтерв’ю нашої нової рубрики.
“В такому взутті можеш на лижах бігати”
– Юрію Григоровичу, для кожного хлопчака знайомство з футболом розпочинається із перегляду того чи іншого матчу. Які поєдинки надихнули вас обрати футбольний шлях в житті?
– Нас надихали матчі місцевих команд на першість Чернівецької області. Як не дивно, в ті роки не кожна сім’я мала вдома телевізор, тому діти вчилися футболу “вживу” – спостерігали за грою батьків, братів, сусідів… І це було цікаво.
– Тобто подвиги київського “Динамо” 1970-х пройшли повз вашу увагу?
– Ну чому ж? Такі матчі усі дивилися в обов’язковому порядку – вони запам’яталися на все життя. Але, як я вже казав, ми починали з найпростішого. До речі, переглянувши матчі “Динамо”, футболістом мріяв стати кожен. Аби потім вже на його гру дивилися тисячі людей.
– У 1982 році “Буковина” стала чемпіоном УРСР. Яким чином 18-річний юнак зумів пробитися до основи тріумфаторів другої ліги, рівень якої був надзвичайно високим?
– В той час активно працювали дитячо-юнацькі спортивні школи, молодим футболістам приділялася величезна увага. Завдяки масовості, найкращі таланти поповнювали команди майстрів. Закінчуючи спортивний інтернат у Києві, я отримав серйозну травму, тож випускні екзамени здавав у гіпсі. Можна було залишитися у столиці, проте вирішив відновитися від травми вдома. Кому там був потрібен 17-річний травмований юнак?
Одужавши упродовж літа, восени розпочав грати на першість області. А “Буковина” тим часом в ранзі чемпіона республіки стала готуватися до сезону 1983 року. До тренерського штабу дійшла інформація, що на область грає хлопець, який закінчив спортивний інтернат. Викликали мене на перегляд, я зіграв “двосторонку”, добре себе зарекомендував, тож взяли в команду. Спершу, щоправда, обережно підпускали до основного складу – по 10-15 хвилин.
– Вболівальники в той час, напевно, значно активніше відвідували матчі, аніж тепер. В яких містах спостерігався найбільший ажіотаж?
– Навіщо далеко ходити за прикладом – в нас, у Чернівцях, були регулярні аншлаги, особливо після чемпіонського сезону. Коли приїжджали гранди або лідери чемпіонату – стадіон заповнювався по вінця, була повна “коробка”. Вболівальники вмощувалися навіть на кам’яних східцях. Схожа ситуація була у Франківську, Тернополі…В Сімферополі по 8-10 тисяч приходило.
– Чому зараз такий контраст із 1980-ми? Навіть матчі УПЛ не завжди здатні зібрати отих 8-10 тисяч…
– От візьмімо Київ. Тут є команда-гранд – “Динамо”, яка має свого глядача. І є “Арсенал”, якому прихильників взяти нізвідки – хіба що переманювати з табору “Динамо”. Усе розпочинається з дітей. До прикладу, вихованці футбольних шкіл “Оболоні” чи “Арсеналу” цінуватимуть рідну емблему на грудях. За них вболіватимуть батьки, а з батьками – родичі, з родичами сусіди і пішло-поїхало…
Зараз, на жаль, патріотизм відсутній. Це слово втратило первинне значення. Та й телебачення відіграє вагому роль – футбол найвищого ґатунку можна переглядати, не виходячи з хати. Однак “живий” футбол і “телевізійний” – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
– Подейкують, що у 1987 році вами цікавився сам Лобановський…
– Так, були часи…І кулуарні розмови точилися, і з “Динамо” хтось приїжджав подивитися на мене. Лобановський дійсно прагнув мене бачити у своїй команді. Але потрапити в той зірковий склад “Динамо” – Яремчук, Рац (маю на увазі півзахисників), було нереально. Навіть у динамівському дублі “маринувалося” безліч талановитих людей, які могли б грати в основному складі будь-якої команди вищої ліги. Тож їхати в Київ, щоб гріти лавку, не було резону – краще регулярно виступати у другій лізі. Я не злякався, ні. Просто подумав логічно.
– А чи не боялися, що після такої відмови київський гранд більше не зверне на вас увагу?
– Лобановський тим і переконував молодих футболістів. Мовляв, гляди, зараз тебе запрошують, а другого шансу може не бути. Однак, не “Динамо” єдиним. Був і “Шахтар”, і “Чорноморець”, і “Дніпро”. З Росії спостерігачі приїжджали – прямісінько до мого села.
– Коли ви перебралися у “Чорноморець”, Союз потихеньку розвалювався. Чи відчувалося це на футболі?
– В Одесу я переїхав у 1988 році. Два наступні сезони були більш-менш нормальні. Не пригадую, щоб люди пасивніше ходили на матчі. У Душанбе, Грузії, Вірменії на стадіонах були повнісінькі “коробки”, хоча там мешканці значно бідніші, аніж в наших регіонах. Дещо переситилися футболом у Москві, але загалом інтерес був звичним. А от згодом розпочався відтік найкращих виконавців за кордон, тож рівень чемпіонату очікувано став падати.
– В Одесі ваш шлях перетнувся з Віктором Прокопенком і Семеном Альтманом – знаменитими майстрами жартів і дотепів. Які курйози “із роздягальні” вам пригадуються?
– Важко згадати якийсь прикол, але те, що Прокопенко і Альтман – це люди з величезним почуттям гумору – факт. Вони хоча й не одесити, але наскрізь просякли одеським колоритом. Євгенович (Прокопенко – Авт.) завжди був життєрадісним, “живим”, міг у будь-яку хвилину підбадьорити… Якось перед тренуванням Прокопенко вишикував команду. А один із футболістів вийшов у гетрах, але без бутс. Словом, перебував у специфічних кондиціях, які нічого спільного з футболом не мають. Євгенович обернув це все в прикол: “В такому взутті можеш хіба що на лижах бігати” (Сміється).
– Із “Чорноморцем” вам вдалося здобути перший в історії Кубок України. Глядачів тоді у Києві зібралося негусто…
– Так-так, людей було дуже мало. Якось цей фінал пройшов зовсім не святково. Але з роками прийшло усвідомлення всієї урочистості моменту – незалежна Україна, перший Кубок…Тепер відчуваю гордість і приплив натхнення, коли пригадую собі це все. В той час все було зовсім не так, як зараз, коли у фінал виходять “Динамо” або інша команда. Коли на гру йде вболівальник, коли довкола ажіотаж, пристрасті, преса, телебачення…Тоді панував занепад.
“У збірній були злидні і хаос”
– Історичний матч збірної України – це тема для окремої розмови. Чому саме вам запропонували капітанську пов’язку?
– Ну, я був віце-капітаном “Чорноморця”. Якщо Юрій Нікіфоров був травмований, або ж сходив з поля, то передавав пов’язку мені. До матчу з угорцями збірну готував Прокопенко, тож, відповідно, сформував кістяк із гравців “Чорноморця”, можливості яких знав найкраще. Хоча були тут і Лужний, і Саленко, і Ковалець. Спершу він запропонував почесну місію Нікіфорову: “Юра, будеш капітаном збірної”. Той скривився і відповів відмовою: “А чому я? Клуб – це одна справа, збірна – зовсім інша”…
– Можливо, Нікіфоров передчував свій від’їзд в Росію?
– Справді, тоді якраз велися розмови про це, тому я не відкидаю такого варіанту. Коли Союз розвалився, розпочалися масові переходи гравців “за паспортом”, а не відповідно до інших критеріїв… Отож, далі вибір Прокопенка спинився на мені. Зараз дуже пишаюся, що був капітаном в тому історичному матчі. До речі, міг стати і автором першого голу в історії збірної. Приблизно на 12 хвилині влучив у штангу.
– Доводилося читати, що форма, в якій вийшли на поле українці, була резервним вбранням міланського “Інтера”…
– Той костюм в мене зберігається досі. Лежить вдома, як реліквія. Якщо відпороти емблему Федерації футболу України, нашиту зверху, то й справді побачите герб міланського “Інтера”. Яким чином та форма потрапила в розпорядження збірної, я не знаю.
– Не відчували сорому, що довелося одягти такий собі секонд-хенд?
– Форма була новенькою, не секонд-хендівською. Чорне тло зі жовто-синіми вставками. З боями нам залишили спортивні костюми, а от ігрову форму після матчу таки забрали. Прикро, була б хороша згадка для кожного футболіста, який брав участь у тому матчі. Хтось би здав її у музей, хтось зберігав би вдома, а хтось, може, і продав за хороші гроші.
– Чому перший матч за збірну став для вас останнім?
– В тому році я підписав контракт із “Трабзонспором”, а збірна лагодилася до турне Сполученими Штатами. Поїздку можна було назвати такою собі прогулянкою, адже їхали до української діаспори. Запросили й мене, на що я відповів: “Хлопці, не можу. У мене професійний контракт, потрібно їхати на тренувальний збір”. Варто сказати, що в той час у збірній не було адміністратора, який би відповідав за організаційну роботу. Тобто, мені б довелося самотужки, в авральному порядку, мчати зі США в Ганновер, де у “Трабзонспора” мав відбутися запланований збір. Білета тобі ніхто не придбає, ніхто не допоможе підказкою…Покійний Банников, тодішній голова Федерації, нехай земля йому буде пухом, відреагував радикально: “Якщо не їдеш у США, тебе більше не запрошуватимуть”. Згодом Базилевич хотів мене викликати до збірної, і Павлов…Чому цього не зробили – не знаю. У збірній панувала страшенна грошова скрута. Федерація була неспроможна оплатити футболістові білет з клубу до збірної.
До речі, пригадав собі один момент. У 1996 році в мене закінчився контракт з турецьким клубом, тож я перебував проїздом у Києві. Скориставшись нагодою, Йожеф Сабо виявив бажання переговорити щодо “Динамо”. “Граючи у Києві, ти матимеш місце у збірній”, – переконував Сабо. Але я відмовився від київського “Динамо” ще раз. Річ у тому, що турецький футбол, в якому я встиг себе зарекомендувати, суттєво перевершував чемпіонат України. Там я отримав безцінний спортивний досвід, хоча у фінансовому плані, можливо, й програв.
Російський танк
– В яку суму обійшовся “Трабзонспору” ваш трансфер?
– Все це вкутане темрявою. Тоді ніхто не афішував такі речі, та й навіть зараз намагаються тримати за зубами суми укладених договорів. Не думаю, що турки виклали якісь захмарні гроші, тим паче, мене запросили напару з Віктором Гришком. Подейкували, що чоловік, який нас запропонував “Трабзонспору”, мав свій бізнес в Одесі, співпрацював з Чорноморським пароплавством, будував базу “Чорноморця” тощо…
– На якій мові ви знаходили “точки дотику” з турками?
– Довелося несолодко. Приїхавши туди і почувши турецьку мову, склалося враження, що аби опанувати її, забракне всього життя. Турки, в свою чергу, не знали англійської мови. Рятувало те, що вистачало гравців, які народилися в Німеччині, де мешкає потужна турецька діаспора, а тому вони знали німецьку мову. Я ж “шпрехати” навчився ще в школі. Мова – один з критеріїв швидкої адаптації в країні. Якщо хоча б мінімально володів турецькою, освоївся б у клубі значно скоріше. Турок може тебе “послати”, перепрошую, а ти посміхаєшся, наче тобі “добрий день” кажуть.
– Чому вам дали прізвисько “Російський танк”, а не український?
– Для них всі ми, вихідці з Радянського Союзу, були “росіянами”. Українець ти, чи литовець – для турка не інакше, як “русскій”. Та я не змирився з таким станом речей, і завжди терпляче пояснював, у чому полягає національна відмінність. Журналістам тактовно наголошував: “Я – українець. Так і напишіть”.
– Турки – люди імпульсивні. Як Трабзон святкував здобуття командою бронзових медалей у 1993 році?
– Турки – імпульсивні, а мешканці Трабзона імпульсивніші вдвічі більше. На стадіонах завжди була максимальна підтримка. Ніяк не можу второпати: чому в нас не хочуть так вболівати, як у Туреччині. Там практично завжди аншлаги, на трибунах постійний галас, співи, танці. Перемагаєш – носять на руках, програєш – готові відлупцювати. Це, напевно, темперамент такий. Гарячі турецькі парубки!
– У вас, до речі, ніколи не виникало проблем з фанатами?
– В принципі, вони розуміються на футболі, тож не стрижуть всіх під один гребінець. Якщо ти нормально відіграв, хоча команда й програла, то які можуть бути претензії? У мене ніколи не було проблем з фанатами.
– Чим вам запам’яталися етапи кар’єри в “Алтаї” і “Денізліспорі”?
– З “Трабзонспора” ми зі Сергієм Гусєвим поїхали після того, як туди прийшли грузини – брати Арвеладзе. Зупинилися в “Алтаї”. Цей клуб також грав серед еліти, але боровся за виживання. Ми допомогли їм зберегти прописку, тож вони підписали нас ще на два роки. Місто Ізмір, населення якого півтора-два мільйони, мало в прем’єр-лізі одразу три команди і ще дві – в першій лізі. Тож на нас приходили п’ять-шість тисяч глядачів, які, попри те, влаштовували таку підтримку, що українські двадцять тисяч можуть сховатися.
Але й там закінчився контракт. Поки домовився з “Денізліспором”, встиг провести кілька ігор за “Буковину” в першій лізі. Денізлі – дуже затишне місто. Приблизно такого плану, як Чернівці.
– Тобто ви відчували рідні пенати?
– Та вже сама Туреччина стала рідною! Я звик до всього – до кухні, до людей, до менталітету. З “Денізліспором” ми не змогли втриматися серед еліти, а тому я пограв ще й у першій лізі.
– Кажете, кухня… Невже ви проміняли борщ і вареники на турецькі ласощі?
– Там не тільки ласощі були. Турецька кухня дуже різноманітна. Причому, в різних регіонах країни є різною. До прикладу, в Денізлі – більш середземноморська кухня, дуже близька до італійської. Тут тобі і макарони, і м’ясо на грилі. А ласощі – то окрема тема. Таких солодощів, як тут, у Європі не роблять ніде.
– Свого часу нашого цвіту було по всьому світу. Ви, Гусєв, Гришко, Калитвинцев – у Туреччині, Кандауров – в Португалії, Демченко – в Голландії… Чому зараз так мало наших легіонерів підкорюють чужі чемпіонати?
– Тут арифметика проста – не дотягуємо до потрібного рівня. А хто дотягує, то на нього така захмарна ціна, що клубам вигідніше придбати за ті гроші двох-трьох африканців чи бразильців. В нас неналежним чином працюють дитячо-юнацькі спортивні школи. Собі й іншим завжди за приклад ставлю балканців – хорватів, сербів, боснійців, болгарів. Так, там чемпіонати слабкіші, а клуби не хапають зірок у єврокубках. Але подивіться, які там збірні! Нема такого закутка планети, де б не грали їх легіонери, хоча самої Сербії чи Хорватії – жменька, два-три мільйони населення. Ось це і є показник того, чому наших футболістів немає за кордоном. Бо немає масовості. Ми ледь можемо назбирати людей для своєї збірної. Рівень чемпіонату зріс, але за рахунок легіонерів. Турки також запрошують легіонерів, але не всіх підряд, а футболістів з іменем, на яких масово підуть люди.
“У Блохіна має спрацювати інтуїція”
– Після закінчення ігрової кар’єри ви деякий час очолювали “Буковину”. Що вважаєте своїм головним успіхом на тренерському поприщі?
– Та про які успіхи мова, якщо не було з ким робити ту команду? “Буковина” була нікому не потрібна – повне безгрошів’я і апатія. Доводилося працювати лише з місцевими хлопцями. В професійному плані я для себе нічого нового не взяв. Це була катастрофа. Тому вирішив працювати з дітьми в ДЮСШ.
– Свого часу телекоментатор Дмитро Джулай зробив висновок, що проблеми дитячо-юнацького футболу – в недостатній кваліфікації тренерів, а також у брутальній лайці, якою вони супроводжують свою роботу…
– Нехай Джулай прийде на тренування і подивиться, в яких умовах доводиться працювати. Все залежить від людини – всіх під один гребінець стригти не варто. От яка перспектива в цих тренерів? Яка перспектива в дітей? Тренер кілька років дмухає на вихованця, зав’язує йому шнурочки, витирає соплі, а потім селекціонери, яких розвелося більше, ніж самих тренерів, вихоплює 14-річного хлопчака в якийсь із топ-клубів. В нас повний бардак.
– Ваш син також займається футболом. Весь у батька?
– Основна мета тих занять – аби він зростав здоровою людиною. Тренер зобов’язаний не лише футболістів виховати, а й фізично міцних особистостей. Як фахівець, маю великий сумнів, що майбутнє мого сина буде пов’язане з великим футболом. До речі, в нашій сім’ї і спорт і наука йдуть поруч, адже дружина – бібліотекар.
– Запитаю вас, як першого капітана збірної… Кому варто довірити ворота української націоналки на чемпіонаті Європи? Тема ця надзвичайно резонансна упродовж останніх днів…
– Думаю, честь збірної захищатиме той, хто сильніший. А робити прогнози на молодого, який може “вистрелити” (той же Безотосний з “Чорноморця”), чи досвідченого, як Горяїнов, – справа невдячна. Тут у Блохіна повинна спрацювати інтуїція. Оті 4-5 кіперів, які маємо, приблизно на одному рівні перебувають. Ризикну припустити, що вибір зупиниться на тих, хто має досвід міжнародних матчів.
– Чи далеко зможе зайти турнірною сіткою наша “синьо-жовта” команда?
– Я в ставки ніколи не бавився (Сміється). Доля збірної України залежатиме від поєдинку зі шведами. Якщо переможемо, матимемо право малювати райдужні перспективи. Якщо ж програємо, шанси на вихід з групи залишаться мізерні. Щодо фаворитів чемпіонату, то виділю тріо – Німеччину, Голландію та Іспанію. Сюди ж можна додати збірну Англії. Ну і якась “темна конячка” повинна вистрелити. Думаю, що це буде збірна Росії.
Розмовляв Олег Бабій,
Довідка “Футболу 24”
Юрій Шелепницький народився 18 січня 1965 року в селі Лужани, Чернівецька область. Захисник, півзахисник. Виступав за чернівецьку “Буковину” (1983-88, 1998-04), одеський “Чорноморець” (1989-92), турецькі клуби “Трабзонспор” (1992-93), “Алтай” (1994-96), “Денізліспор” (1996-98). За збірну України зіграв один матч (в якості капітана). Володар Кубка України (1992 рік), бронзовий призер чемпіонату Туреччини (1993 рік). Зараз тренує в ДЮСШ “Буковина”.
В інтерв’ю використані фото SportBuk.com, а також з домашнього архіву Юрія Шелепницького
