У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», представляємо зірку буковинського футболу – першого капітана збірної незалежної України Юрія Шелепницького.
У історію буковинського футболу золотими літерами вписано чимало імен. Це й улюбленець місцевих вболівальників 60-70-х років Валерій Семенов («Лєрка»), і Михайло Мельник, який у 1960-му першим серед чернівчан увійшов до юнацької збірної УРСР, і Олександр Бойко з Віктором Хлусом, які ще у 70-х заслужили запрошення до київського «Динамо». Згадаймо й Сергія Пасічника, котрий свого часу був капітаном збірної клубів СРСР, і Івана Гакмана, який ототожнюється з футбольним довголіттям та надійністю на полі, і технаря-віртуоза Віктора Мглинця, і Дмитра Білоуса, чиїм бійцівським якостям міг би позаздрити навіть славнозвісний італієць Дженаро Гаттузо. Безумовно, на своє місце в історії заслужив і Альфред Айзенбайсер-Ферару, який, виступаючи за скромний чернівецький «Ян», зіграв у складі збірної Румунії на першому чемпіонаті світу в Уругваї.
Перший капітан
І все ж таки осібно у списку зірок буковинського футболу стоїть Юрій Шелепницький − перший капітан збірної незалежної України. Становлення цього гравця − це типовий приклад того, як хлопчик з простої родини завдяки великому бажанню, працелюбності, цілеспрямованості може досягти і успіхів у спорті, і положення в суспільстві.
Водій? Лісник? Футболіст!
Перші кроки у футболі Шелепницький, котрий народися 18 січня 1965 року, робив під керівництвом Іларія Подільчука у рідному селищі Лужани, що неподалік від Чернівців. Це якщо не брати до уваги традиційні для сільських хлопчаків «ганяння м’яча» на пасовищі, які Юрій називає першими тренуваннями. «Спочатку я мріяв стати водієм-дальнобійником, щоб об’їздити весь Радянський Союз. Або лісником, бо дуже природу люблю. Але у сім років захопився футболом, − розповідає він. − У своєму селі разом з іншими хлопчаками випасав худобу. Доки корови паслися, ми ставили два камені замість воріт, брали ганчірковий м’яч і ганяли з ранку до вечора».
Втечі на тренування
Іларій Миколайович згадує, що у Шелепницького аж очі блищали від бажання грати у футбол: «Пам’ятаю, як Юрій прийшов до нашої секції. Він був худорлявий і дуже швидкісний. Бувало, задля участі в тренуваннях тікав з дому. Тато Григорій мріяв про футбольне майбутнє сина, але мама, як і належить в селі, знаходила тому роботу по господарству. Тому іноді навіть приходила на стадіон за своїм «втікачем». Звісно, в ті часи я й гадки не мав, що треную майбутнього капітана збірної України».
Довіра тренера
«Ми представляли область на зональних турнірах «Шкіряного м’яча». Одного разу виграли зону в Ужгороді, тоді у фіналі були п’ятими, а після перемоги в зональних змаганнях у Ковелі у фіналі вибороли третє місце в Калуші, − продовжує Подільчук. − Юра разом з деякими партнерами хотів поїхати до столичного спортінтернату, але його брати не хотіли. Пригадую, переконав тамтешнього тренера взяти хлопця − на перспективу, на випробувальний період. Незабаром вже дякували за здібного учня».
Альянс з «Буковиною»
Але з Києва Шелепницький повернувся на Буковину травмованим і, можна сказати, «списаним». І знову своє слово сказав перший тренер, який попросив тодішнього наставника «Буковини» Олександра Павленка випробувати перспективного юнака. «Для перегляду зробили в сусідніх з Лужанами Мамаївцях тренування, − згадує Іларій Миколайович. − Гра Юри Павленку сподобалася. Тим більше, команді потрібному було мати юного гравця на полі. Так Шелепницький заграв за «Буковину». У березні забив перший гол за команду майстрів, і далі − пішло-поїхало».
Історичний 1992-й
Після завершення чемпіонського для «Буковини» сезону-88 у друголіговій зоні Юрій перейшов до одеського «Чорноморця», з якого потім викликався до табору національної команди СРСР. А після розпаду Союзу виграв з «моряками» перший Кубок України-1992 і зіграв в історичному першому матчі збірної незалежної України − 29 квітня 1992 року в Ужгороді проти угорців. І не просто зіграв, а вивів на поле господарів в ролі капітана!
Пропозиція Прокопенка
Як згадує Шелепницький, тоді все було доволі буденно: «Збірну прийняв Віктор Прокопенко, який очолював і «Чорноморець». Викликав він мене і каже: «Ти − найсильніший у країні опорний півзахисник, тож гратимеш в Ужгороді за національну команду». За словами футболіста, безпосередньо перед матчем з угорцями Прокопенко дав настанову, а потім порадився з ним, Віктором Гришком та Юрієм Никифоровим щодо кандидатури капітана. «Хлопці запитали, чи я готовий. Немає проблем, відповідаю. Так і отримав пов’язку», − розповідає він.
Вибір на користь Туреччини
Подальша кар’єра у збірній у Шелепницького не склалася. Проігнорувавши запрошення на чергові товариські матчі заради перспективи підписати контракт з турецьким «Трабзонспором», Юрій фактично перекреслив собі шлях до головної команди. Окрім трабзонського клубу, півзахисник також захищав кольори «Алтая» та «Денізліспора», загалом з 1992 по 1998 рік провівши в Туреччині 171 матч і забивши в них 13 голів.
Тренерський шлях
Активні виступи він завершив у рідній «Буковині», яку й очолював як головний тренер з 2002 по 2007 рік. Окрім того, з ветеранським колективом цього клубу у 2005-му Шелепницький виграв чемпіонат і Кубок України серед ветеранів. Після команди майстрів почав працювати тренером у чернівецькій СДЮСШ «Буковина» при міськспортуправлінні. Нині Юрій Григорович готує юнацьку збірну області, користуючись незаперечним авторитетом як у футбольних колах, так і серед представників інших видів спорту.
Георгій Мазурашу, Костянин Паткевич,
ФФУ (Чернівці – Київ)
