Максим Ілюк: Хвилювання в грі з «Динамо» (Київ) зникло, щойно вийшов на поле

Третій комплект нагород молодіжної першості України з футболу виборов студент ЧТЕІ КНТЕУ Максим Ілюк, який з другої половини сезону-2008/09 виступає у складі резервістів донецького «Шахтаря». У 2009 р. Максим вперше «примірив» малу золоту медаль, минулого сезону став срібним призером, а тепер вдруге «засвітився» у чемпіонах серед молодіжних складів команд Прем’єр-ліги.

Цього разу резервісти «гірняків», як і позаторік, оформили чемпіонство достроково. І в матчі, який став «золотим», забив і наш земляк Максим Ілюк. Це був перший м’яч буковинця після повернення в стрій. Про перший після травми матч (проти дубля київського «Динамо»), друге чемпіонство, зв’язок з рідним краєм та інші деталі з теперішнього донецького життя Максим Ілюк розповів в інтерв’ю sportbuk.com і «МБ».

– Максиме, прийми вітання з другим чемпіонством. Цього сезону, на жаль, на пальцях можна порахувати твої матчі…

– Так, через травму зіграв лише 10 ігор (7 – в основному складі), в яких забив 3 м’ячі. Так сталося, що відзначився у першому матчі проти «Кривбаса» і в останніх двох проти донецького «Металурга» і «Ворскли». Фактично я лише в першій грі й почувався нормально. В наступних матчах почав відчувати біль старої травми, тому коли виходив на поле і «вмикався» на 100%, одразу ламався… Потім лікувався, пропускав ігри, а коли повертався, знову постійно відчував біль. В останній для мене грі проти «Дніпра» знову відчув біль в ногах. Після цього мене пробували знову лікувати на базі «Шахтаря», але нічого не допомагало. Потім відправили на лікування до Німеччини, в мюнхенську клініку «Schön Klinik München Harlaching», де я лікувався у професора Майєра… Він сказав, що тут нічого складного немає, що у них в Німеччині 35% всіх футболістів мають таку проблему. І мені знадобився лише тиждень на лікування. Коли повернувся в Донецьк, якраз і команда повернулася зі збору. І я почав по-тихенько відновлюватися. Тренувався індивідуально з тренером з фізичної підготовки. Згодом почали допускати в загальну групу.
– Так сталося, що першою після тривалої перерви стала виїзна гра з резервістами «Динамо». Напевно, було особливо хвилюєче, адже ж це одвічний суперник «Шахтаря»?
– Перед матчем з «Динамо» ми зіграли товариський матч з однією з команд-учасниць чемпіонату області. Я вийшов на весь другий тайм, забив 3 голи, ми виграли 4:0. І вже на наступну календарну гру проти «Динамо» я потрапив в заявку. Вийшов у другому таймі хвилин на 35. Так, звісно, було хвилювання після такого тривалого відновлення після травми. Але щойно ступив на поле, воно якось пропало (сміється – авт.). Був у мене дуже хороший момент. Після прострілу Віценця з правого флангу я пробив головою і м’яч від землі пролетів трішки вище поперечини. Хоча я думав, що він вже «там» (сміється – авт.). Ми виграли 2:1, і це було головне.

– А вже у наступній грі ви забили…

– Проти донецького «Металурга» я також вийшов на заміну на 60 хв. Рахунок був вже 3:0 на нашу користь. Вже за 3 хв. після появи на поле після подачі зі штрафного з правого флангу я забив головою. І одразу взяв участь у дуже ефектній атаці, яка завершилася п’ятим взяттям воріт. Мав ще пару непоганих моментів, але не реалізував. Ми виграли 5:1. Це була жадана перемога, оскільки вона дозволила достроково оформити чемпіонство. Чи не є «прогулянковими» матчі з «Металургом»? Та про що ви говорите! Тут таких матчів взагалі не буває (сміється – авт.). А з «металургами» у нас справжні дербі! А після того, як у першому колі ми програли 2:4, у нас іншого вибору не було, ніж перемогти з великим рахунком.

– Як відсвяткували чемпіонство?

– Всією командою – починаючи з футболістів, тренерського штабу і закінчуючи лікарями і водіями. Поїхали в ресторан і гарно, культуно відсвяткували. Без порушень режиму (сміється – авт.).

– А вже у Полтаві ви могли собі дозволити розслабитися?

– Ні, нам була поставлена конкретне завдання – обіграти «Ворсклу» і довести, що ми й без допомоги гравців з першої команди щось можемо! Ця гра була зовсім не «прогулянкою», а, навпаки, дуже бойовою. І дуже складною. Я вийшов на заміну на 35 хв. Спершу ніяк не міг увійти до гри. А вже у другій половині другого тайму почало щось виходити. Був практично такий самий моменть, як у грі з «Динамо», я знову пробив вниз і м’яч від землі влетів у поперечину. А вже через декілька хвилин наш правий захисник подав на ближній кут воротарського майданчика і я на випереження перепавив м’яча ногою у ворота. Ми виграли 2:1, тобто завдання виконали.

– Про рідний край не забуваєте?
– Це, я так розумію, жарт (сміється – авт.). я дуже сумую за рідними і близькими людьми, за друзями, особливо за дівчиною.

– Рідним часто вдається бувати на матчах за вашою участю?

– На жаль, не дуже. Дівчина Ярослава побувала одного разу на матчі. І одного разу, так сталося, батьки побачили нашу товариську гру у Франції, в Тулузі. Ми тоді зіграли з дублем «Тулузи» 0:0. Мав я там пару хороших моментів, шкода, що не вдалося реалізувати. Звичайно, дуже хотілося б, щоби вони якнайчастіше відвідували наші матчі, але це не так просто. Втім, рідні і друзі завжли підтримують мене і, як кажуть, зі мною навіть на відстані. І я це відчуваю в душі.

– Коли востаннє бували на Буковині?
– Ну, я буваю в рідних краях не лише для того, щоби побачитися з рідними. Як студент торвговельно-економічного інституту КНТЕУ мушу заїжджати, аби підтягувати «хвости» (сміється – авт.). До речі, я вдячний директоу інстиуту Тетяні Ореховський, керівнику фізвиховання Станіславу Ніколенку та іншим викладачам, які з розумінням ставляться до моїх «футбольно-навчальних» проблем і допомагають їх долати. Востаннє в Чернівцях я був десь півтора місяці назад – на державному екзамені.

– А «Буковину» не втрачаєте з поля зору?
– Звісно, ні! Постійно стежу за виступами моєї першої професійної команди. І, звичайно, дуже хочеться побачити «Буковину» в Прем’єр-лізі України!

***