Історія: Про екзотику, цікавинки і родзинки буковинського футболу

Буковинський футбол в різні части був більше або менш успішним, але ніколи не був «сірим», а, навпаки, – помітним, яскравим і цікавим.

«Виживати» теж треба гарно

Навіть коли у сезоні-2002/03 головна команда краю «Буковина», замість очікуваної вболівальниками боротьби за підвищення в класі, змушена була рятуватися від вильоту з другої ліги, робила це чернівецька команда не рутинно-буденно, а з історично-виховним підтекстом. Аби врятувати «Буковину» від втрати статусу команди майстрів, у ІІ колі в стрій повернулися зіркові ветерани із «золотого складу» кінця 80-х – початку 90-х. І, за відсутності коштів, під гаслом: «Честь клубу – дорожче за гроші!» таки «витягнули» рідну команду з дна турнірної таблиці. В останньому турі, коли від ганебного останнього місця рятував лише виграш, чернівчани одержали важку перемогу 1:0 у Львові над «Карпатами-3», які так і не змогли допомогти уникнути вильоту землякам з «Галичини» (Дрогобич). Символічно, що той архі важливий гол ефектним ударом головою на останніх хвилинах забив на той час граючий начальник команди Валерій Королянчук. Цей ВЧИНОК ветеранів досі ставлять у приклад юним футболістам.

Ігри проти «без 5-ти хвилин» Президента Ліберії

Вихованці буковинського футболу регулярно поповнювали ряди титулованих вітчизняних клубів. У 1990 р. одразу двоє колишніх гравців «Буковини» – Юрій Шелепницький та Валерій Королянчук – «засвітилися» у складі «Чорноморця» у Кубку УЄФА. Шелепницький зіграв повних 4 матчі  з 4-х, а Королянчук у трьох (за винятком домашнього матчу з «Русенборгом») виходив на заміну. В 1/32 фіналу буковинці з одеситами здолали норвезький «Русенборг» (3:1 вдома і 1:2 на виїзді). Матч у Тронхеймі 3.10.1990 знаковий тим, що саме тоді представник Буковини вперше забив в єврокубках – Шелепницький зрівняв рахунок на 38 хв. В 1/16 фіналу «моряки» поступилися «Монако» (0:0 вдома і 0:1 на виїзді). Цікаво, що переможний гол за «Монако» забив Джордж Веа, який у 1995 р. отримав «Золотий м’яч», як кращий гравець Європи та був визнаний гравцем року за версією ФІФА, а у 2005 р., балотуючись у Президенти Ліберії, виграв перший тур, а в другому поступився з незначною різницею першій в історії Африки жінці-Президенту Елен Джонсон-Серліф.

Ледве набивав, зате забив за збірну

За збірну незалежної України першим серед буковинців зіграв Юрій Шелепницький. Уродженець селища Лужани Кіцманського району, так сталося, вивів жовто-синіх в ролі капітана на історичний перший матч проти Угорщини 29.04.1992, але більше під прапором головної команди не виступав. А ось першим відзначитися забитим м’ячем у складі збірної України судилося Борису Фінкелю, якого на початку кар’єри навіть у команді майстрів не всі уявляли. Річ у тім, що Борис, м’яко кажучи, не відзначався особливою технікою. Вболівальники жартували, що, мовляв, якщо він наб’є декілька разів м’ячем – це буде «неабияким досягненням». Зате Фінкель мав чудову стартову швидкість, відміні бійцівські якості та непогане відчуття голу. Зрештою, його помітив титулований «Дніпро», кольори якого чернівчанин захищав у сезоні-1994/95 (29 ігор, 9 голів). У 1994 р. Борис Фінкель зіграв чотири матчі за збірну України, а в дебютному поєдинку 26.08.1994 проти Об’єднаних Арабських Еміратів (1:1) «розписався» у воротах суперників.

Чернівчанки розгромили збірну Австралії

Наприкінці 80-х років ХХ ст. родзинкою буковинського футболу була жіноча команда «Буковинка» (пізніше – «Легмаш» і «Ніка»). Під керівництвом Сергія Ягодкіна, чернівецькі красуні-футболістки успішно виступали у різноманітних турнірах. Саме з чернівецькою командою пов’язують і зародження жіночого футзалу в Україні. У цьому різновиді футболу підопічні Ягодкіна переможно представляли України у відкритому Чемпіонаті Білорусі (1992 р.) та Росії (1993-94 рр.), оскільки Чемпіонату України на той час ще не проводився. Перший в нашій країні турнір з футзалу серед жінок відбувся у 1993 р. у Чернівцях. А у 1994 р. буковинки на міжнародному турнірі у Москві розгромили збірну Австралії з рахунком 7:2. Потім чернівецька команда разом із своїм наставником переїхала до Полтави, представляючи яку не раз тріумфували на національній арені. Цікаво, що представниця того складу Тетяна Пасько, яка залишилася у Чернівцях, у 2010 р. за підсумками опитування серед вболівальників здобула головну корону прем’єрного конкурсу Міс спорт Буковина.

Суперники грали… босоніж

В історії буковинського футболу було чимало «екзотичних» матчів. Починаючи з 20-х років ХХ ст., коли,

незважаючи на непросте сполучення того часу, в Чернівцях відбувалися товариські зустрічі з командами з Австрії та інших країн. Після Другої світової війни найбільш пам’ятна «футбольна екзотика» розпочинається з середини 60-х. Як згадує колишній гравець «Буковини» і багаторічний начальник команди Володимир Воронюк, «у 1966 р. до Чернівців приїжджала збірна Нігерії. Програла з великим рахунком. Чернівецьку команду тоді тренував заслужений тренер СРСР Михайло Корсунський. А минуло пару десятиліть, і нігерійці стали виблискувати у світовому футболі». Екс-гравецю «Буковини» Валерію Сарафінчану закарбувався у пам’яті інший товариський матч: «У 1966 р. до нас приїжджала збірна Непалу. Тато привів мене, 6-річного, на стадіон. Непальці грали босоніж, а у одного з гравців, пригадую, великий палець був перемотаний. Це все виглядало доволі екзотично».

Завдяки шашлику опинилися… у Сірії

Чернівецька «Буковина» навіть у «закриті» радянські часи виїжджала на товариські матчі за кордон. І не лише в сусідню Румунії. Причому іноді закордонний вояж «народжувався» випадково і спонтанно, як згадує багаторічний начальник команди Володимир Воронюк: «Якось наприкінці радянської епохи мій товариш Володимир Кифяк, який мав туристичну фірму, познайомим мене з президентом сирійського футбольного клубу. Він приїхав до нас з донькою. Я запросив його на нашу базу на чернівецькій горі Цецино, купив баранчика, зробив шашличок. Одне слово, влаштував теплу зустріч. І незабаром ми отримали факс із запрошенням з Сирії. До Москви з нами їздив секретар обкому Іванеску. Були у другому по величині сирійському місті Алеппо. Зіграли 5 товариських матчів. Там приблизно пополам було мусульман і християн. Запам’яталося, що мусульманські і християнські квартали суттєво відрізнялися. Останні були набагато чистішими і приємнішими. Трохи було моторошно, адже тоді сирійці перебували у стані війни… А ще пам’ятаю, як наш перекладач чотири рази на день зненацька падав на коліна і починав молитися, що для нас було дивиною».

І в Бурунді, і в США впізнавали Воронюка

У 1991 р., коли «Буковину» патронувала московська організація боротьби з наркоманією, чернівецькій команді влаштували поїздку до США. Як згадують представники тодішнього складу, то була чудова поїздка. Жили в Нью-Йорку в готелі «Золотий дім» на березі Атлантичного океану. Тоді вперше зіграли на штучній траві. Зустрічалися із студентськими командами, зі збірної Гаїті. Якось після матчу в ресторані стався забавний випадок. Радянський кіноактор, який емігрував до США і працював там, підійшов до начальника команди Володимира Воронюка й каже: «Пане Воронюк, вас до телефону». Вся команда, як кажуть, «випала». Сам Володимир Дмитрович цей епізод теж добре пам’ятає: «Мені було дуже приємно. Як виявилося, мене розшукали наші емігранти, які читали про мене в газеті «Русское слово», дізналися, що «Буковина» приїхала на товариські матчі, «вирахували» нас і приїхали за 300 миль зустрітися. А команда зреагувала так бурхливо тому, що це був ще один подібний випадок. У 1982 р. після перемоги у ІІ лізі нам влаштували поїздку в Бурунді. Це аж за екватором. Нас в аеропорту зустрічають офіційні особи, телебачення. Ми йдемо від літака і раптом з натовпу роздається: «Воронючка, привіт!» Це виявився чернівецький лікар, який працював там. От і вийшло, що куди не їдемо, всюди мене впізнають (сміється – авт.). А ігри які в Бурунді були екзотичні! Вболівальники висіли, як ті мавпи, на сусідніх зі стадіоном деревах, на вишках і навіть на воротах!»

З «вуличного футболу» на Хрещатику – у збірну України

Сучасна гордість буковинського футболу – Денис Олійник, який успішно виступає у складі одного з провідних вітчизняних клубів «Металіста» (Харків) і провів вже з десяток матчів за збірну України. Денис, можна сказати, потомствений футболіст. Його батько Віктор Олійник – кращий бомбардир за всю історію ФК «Буковина». Олійник-молодший змалку «здружився з м’ячем». Його перший тренер Валерій Семенов стверджує, що Денис з перших днів занять відрізнявся серед одноліток. А незабаром здібного юнака почали залучати до занять та ігор зі старшими хопцями. Проте доленосною для нього став, як кажуть, його величність випадок. Якось на Хрещатику у рамках спортивного свята влаштували турнір з «вуличного футболу», на якому, як згадує відомий телеведучий Петро Мага, й відзначився юний Олійник: «Я тоді був там ведучим. Після закінчення турніру влаштували товариський шоу-матч між переможним тандемом, до якого входив і Денис, та зірками київського «Динамо» Андрієм Гусіним та Владиславом Ващуком. Як колишній чернівчанин, я просто пишався тим, як грав Олійник. Навіть зіркові динамівці важко встигали за ним. Саме тоді його помітили і запросили до школи київського «Динамо». А потім пішло-поїхало – виступи за динамівських резервістів, юнацькі і молодіжні збірні України. Думаю, з часом він і в національній команді буде на перших ролях». Учасник згаданого шоу-матчу Андрій Гусін зізнався, що хотів би знайти те відео: «Я пам’ятаю, що грав з Ващуком на Хрещатику. Потім чув про те, що тоді грав малий ще Денис Олійник. Але я не дивився те відео, сам хотів би побачити. Я радий за Дениса, що він заграв і у збірній, і в «Металісті» добре грає. Будемо сподіватися, що він принесе ще велику користь нашому футболу».

Георгій Мазурашу, Костянтин Паткевич (Чернівці – Київ),

історичний проект ФФУ «Футбольна країна»

Далі буде…