Хокейний клуб «Чернівці» розпочав свої виступи в офіційних змаганнях у 2008 р.
На офіційному рівні ХК «Чернівці» дебютував у сезоні-2008/09 у Західноукраїнській аматорській хокейній лізі. 
По ходу сезону команда була перейменована на ХК «Чернівецькі пінгвіни». Дебют виявився не надто вдалим, хоча й відверто невдалим його назвати не можна – чернівецька команда посіла 7 місце з 10-ти команд.
Сезон-2009/10 буковинці розпочали у Західноукраїнській аматорській хокейній лізі, але не закінчили його – були зняті зі змагань (офіційно – за участь у матчах гравців, які не були заявлені належним чином). У лютому 2010 р. були прийняті у Регіональну аматорську хокейну лігу, в якій у першому ж сезоні оформили «срібний дубль».
Ініціатором створення хокейної команди «Чернівці» був власник «Льодового майданчика» Павло Польовий (він же був і багаторічним капітаном команди). У сезонах-2011/12 та 2012/13 команду патронував депутат обласної ради Ігор Кірєєв (фірма «Круїз-2000»).
Домашня арена чернівецької команди – «Льодовий майданчик» (біля стадіону «Буковина»). Розміри менші, ніж мінімальні стандартні для гри в хокей, тому в Чернівцях команди грають 4х4 (плюс воротарі).
Виступи чернівецької команди по сезонах:
2012/13 – 3 місце у Чемпіонаті РХЛ і 2 місце у Кубку РХЛ
2011/12 – 2 місце у Чемпіонаті РХЛ і 2 місце у Кубку РХЛ
2010/11 – 4 місце у Чемпіонаті РХЛ
2009/10 – 2 місце у Чемпіонаті РХЛ і 2 місце у Кубку РХЛ
(розпочали сезон у Західноукраїнській аматорській хокейній лізі, але не закінчили його – були зняті зі змагань. У лютому 2010 р. були прийняті у Регіональну аматорську хокейну лігу).
2008/09 – 7 місце у ЗУХЛ (сезон-2008/09 розпочали як ХК «Чернівці», але потім перейменувались на ХК «Чернівецькі пінгвіни»).
***
З історії хокею на Буковині
У контексті хокейних баталій, гадаємо, цікавим буде екскурс в історію розвитку цього виду спорту на Буковині. Опираючись на архівні дані, багаторічний завідувач кафедри фізвиховання ЧНУ, кандидат історичних наук Микола Гонжа у своїй праці “Спортивний рух на Північній Буковині (1918-1940)” зазначив, що хокей почав зароджуватися у нашому краї наприкінці 1929 року. У січні 1930 року було зіграно першу гру – між чернівецькими командами “Маккабі” та “Ян” (результат — 1:1). Того ж місяця збірна Чернівців зустрілася у товариському поєдинку з чемпіоном Румунії – клубом “Телефони” (Бухарест), який, зрозуміло, не залишив початківцям жодних шансів – 5:0. Проте чернівецькі хокеїсти виявилися здібними учнями, і перші успіхи не забарилися. У лютому 1932 р. команда “Довбуш” запросила до себе львівську “Україну” і розгромила її з рахунком 7:0. Рівень крайового хокею зростав і в сезоні-1937/38. Дві команди з Чернівців – “Драгош Воде” та “Ян” – змагалися вже у “Румунській Національній Дивізії”, де вибороли, відповідно, перше та третє місця.
Спогадами про післявоєнний хокей на Буковині в інтерв’ю “МБ” поділився Володимир Борисов, який очолював чернівецький міський спорткомітет у 1956-61 рр.:
– Зимові види спорту у нас розвивалися нормально. Щоправда, й зими були для цього відповідні. Мали і де-кілька хокейних майданчиків, у тому числі на Роші (біля лікарні), де він був з бортами – як належить. Команди в Чернівцях були любительскі, дворові. Грали між собою. Прихильники хокею збиралися і на дитячому стадіоні, на якому заливали все поле. Там грали також у так званий руський хокей (з м’ячем, 11 на 11). Десь у 1956 чи 1957 році Іван Ульянов зібрав кращих хокеїстів міста і поїхав з ними на першість України до Києва, де вони, здається, були шостими. Потім зими стали м’якшими, і з часом хокей у Чернівцях, як кажуть, “загубився”.
Тепер, як відомо, у столиці Буковини відносно добре розвинутий лише хокей на траві (чернівецька команда “Спартак-СДЮШОР”, як ми повідомляли, нещодавно достроково забезпечила собі бронзові нагороди вищолігового чемпіонату України). Хоча і в чернівецьких дворах, і на ставах області морозними зимовими днями ще можна зустріти малечу, яка ганяє шайбу.
Якщо хтось з наших читачів був колись свідком якихось буковинських хокейних подій або знає людей, які мають безпосередній стосунок до розвитку цього виду спорту в нашому краї, просимо повідомити нам: e-mail: <sportbuk@gmail.com>, (050) 8416133.
Георгій МАЗУРАШУ
***
А це з історії українського хокею, яка «переплітається» з історією Буковини.
…
2. ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Перші ковзанки на території Російської та Австро-Угорської імперій з’явилися ще в ХІХ столітті.
[На фото: чернівецька команда “Довбуш”, 1929 р. Зліва направо: Антін Дучак, М. Пестик, Яромир Дмитрюк, Степан Будний (воротар), Ю. Лесько, Роман Мігуля, капітан команди С. Бринзан, адміністратор команди Василь Шерей.]
Виникали вони переважно на ставках чи річках в центрі міста чи містечка, або навіть невеликого селища, де був попит на таку розвагу. Знаходилися ентузіасти, які полагодивши справи з місцевими управами, бралися організовувати нову розвагу – влаштовували буфет, наймали інструкторів, запрошували оркестри й вусатого, вічно набундюченого поліцейського-наглядача.
Тут збиралися міщани, робітники, знать, студенти та гімназисти – діточки більш-менш заможних батьків. На ковзанці всі були рівними у своїх правах, бо організаторів не цікавили питання національності чи соціального положення. Головне, аби ти сплатив за прокат ковзанів та вхідний квиток й мав, так би мовити, презентабельний вигляд. А ціни, зокрема в Російській імперії, були такі: за можливість одягнути диво-черевики, переважно французького виробництва, треба було викласти від 20 до 50 копійок (в залежності від стану їх зношеності й часу перебування на льоду), вхідний квиток – від 20 до 40 копійок, з огляду на те, чи це перша половина дня (дешевше), чи друга (дорожче), чи це будень, чи вихідний. Тож, як бачимо, розвага була не для бідних. Одначе, кожен мешканець міста вважав своїм обов’язком бодай раз спробувати стати на ковзани й своєї майстерністю зачарувати якусь вразливу молодицю або колег.
Ясна річ, в гокей тоді ніхто й не думав грати, бо не знав що то таке. Але згодом у 1900 році ключки таки застукали об лід. Поступово, переважно у великих промислових та культурних центрах Російської імперії з’являлися перші «ключкових справ майстри». Відомо, зокрема, про існування кількох таких груп у 1912 році в Харкові. Вони називали себе клубами «Гельферіх Саде» (була колись фабрика в Харкові із такою назвою) і «Фенікс» (спортивне товариство), й грали водночас як у гокей, так і у футбол.
Щодо Австро-Угорської імперії, точніше її східних теренів, себто сучасних західноукраїнських, то у гокей (чи бенді) почали грати трохи раніше. Відомо про гру, яка відбулася 16 січня 1905 р. на львівських ставах Дівочих (Панєнських). Дві команди були складені з членів Товариства лижварського (ковзанярського). На жаль, результат тої гри нам не відомий. Відтоді гокейні баталії відбувалися щозими.
Деякі польські джерела подають, що гокей у Львові почали грати 1907 р. (We Lwowie w 1907 roku powstaіy rуwnieї pierwsze kluby hokejowe). Але найвірогідніше мова йде про бенді (гокей з м’ячем), або ж – про гокей на траві…
У 1910 р. галицький спортивний часопис «Вісті з Запорожа» першим в Україні подав правила гри в гаківку. Трохи раніше цей вид спорту став окремою секцією у львівському Товаристві забав рухових.
Через рік, у 1911 році львівська газета “Діло” сповіщала про те, що піонер українського спортового руху професор Іван Боберський намагається впровадити новий вид спорту – гаківку: «Він щойно впорядкував українською мовою правила гри й прагне заохотити до неї галицьку молодь».
В тому ж році відразу після створення Спортивного товариства «Україна» у Львові (1911 р.) бажанням створити гаківкову секцію переймався тодішній голова цієї організації Степан Слєзак – в майбутньому поручик Української галицької армії.
Так чи інакше, але гокею було важко пробити собі дорогу в життя. Мало того, що треба дочекатися зими, навчитися гарно ковзати, придбати надзвичайно дорогі заокеанські обладунки, але потрібно було вишколити себе в цій справі, зібрати цілий осередок-команду охочих до льодового протистояння й, відповідно, платити потрійну ціну вже не за вхідний квиток, а за оренду льоду. Тож, довгі роки гокей у Європі мав об’єктивні причини бути популярним лише в окремих обмежених колах.
Гокейні команди зазвичай існували при певних соціально-професійно-національних спілках чи організаціях, як окрема секція для бажаючих активно проводити зимове дозвілля. Рідко коли один клуб робив виклик іншому, мовляв, нумо, позмагаймося, хто з нас сильніший. Не існувало інфраструктури спортивних розваг, центру та групи ентузіастів, яким було б цікаво зводити між собою різні товариства задля влаштування змагань.
Гокей не був масовим в Європі тривалий час також з тієї причини, що ніхто централізовано не імпортував з далекої Канади гокейне приладдя. А якщо хтось і робив це, то вимагав відповідної ціни за своє гендлювання.
Слово «гаківка» вперше зустрічається у професора Івана Боберського – батька українського спорту, як його називають сьогодні. Це він створив в українській мові такі відповідники чужоземним словам – копаний м’яч (футбол), сітківка (волейбол), стусан (бокс), лещетарство (лижний спорт), гаківка (гокей) тощо, враховуючи особливості української мови. До Другої світової війни ці слова були широко вживаними на Західній Україні серед українців, але згодом їх замінили російсько-радянськими відповідниками, запозиченими з англійської мови…
В Австро-Угорщині розвиток гокею педалювали чехи, а саме – журналіст Еміль Прочашка. Він першим підняв питання про створення в Європі організації, яка б об’єднала гокейних ентузіастів з усіх країн. Така організація виникла у 1908 році – Міжнародна федерація гокею на льоду (International Ice Hockey Federation), яка існує досьогодні. Її першими членами стали Велика Британія, Франція, Швейцарія і Бельгія. Російська імперія була офіційним членом цієї структури протягом 1911-17 років. Чехи зуміли вибороти для себе гокейну автономію в складі Австро-Угорщини, й Чеська гокейна спілка також стала співзасновником організації й відтоді протягом перших п’яти чемпіонатів Європи практично домінувала на тутешніх ледовищах…
3. ВІД ГОКЕЮ З М’ЯЧЕМ – ДО ГОКЕЮ З ШАЙБОЮ
Перша світова війна й російська більшовицька експансія на Україну у висліді призвели до чергового перерозподілу України. Її було розшматовано на чотири частини між СРСР, Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною.
[На фото: 7 лютого 1931 р. Спільна знімка чернівецького “Довбушу” та львівської “Гасмонеї” (0:3).]
В Радянському Союзі (в сенсі на всіх його теренах) початком розвитку гокею, очевидно, слід вважати кінець 1940-х років. До цього гокеєм називався той вид спорту, що нам відомий як «бенді», «гокей з м’ячем» або «русскій гокей».
Однак слід зважити, що ще у 1920-х в Радянському Союзі видавалися книжечки на кшталт «Правила игры в хокей», «Канадский хокей», «Зимние игры на свежем воздухе» тощо. Як бачимо, інтерес у тих чи інших верств населення до цього виду спорту був, бо чому, питається, хтось брався видавати таку літературу. Однак гокей часто був трактований як буржуазний.
У той час, коли Північна Америка й Західна й Центральна Європа починала по-справжньому захоплюватися динамізмом та видовищністю гокею, у 1932 році радянський всесоюзний журнал «Фізкультура і спорт» під впливом товариського матчу між якоюсь німецькою робітничою командою та московськими армійцями безапеляційно постановив: «Гра має відверто індивідуальний, обмежений і примітивний характер, у ній переважають убогі комбінації. На питання, чи варто у нас культивувати канадський гокей, варто відповісти – ні».
Автор цієї «аналітики» ледве стримав себе, аби не приклеїти до гри ярлик «контрреволюційна».
А ось що писали про гокей по інший бік Збруча (часопис «Готові», січень 1935 року; стилістика газетних повідомлень тут і надалі збережена за винятком окремих непринципових випадків.): «Невелика кількість грачів, що беруть участь в змаганнях на малому просторі, дає більшу певність витворення комбінаційної гри, де взаємно доповнюють себе швидкість і рухливість, зіграність дружини, продумані атаки і скорість орієнтації. Якщо до цього додамо, що приписи (в даному випадку – правила гри, – А. С.) дозволяють змінювати змучених гравців запасними, тоді зрозуміло, що в гаківці ніколи не слабне блискавичне темпо гри і через те стає ця гра найбільш гарною дружиновою грою для ока глядача. Є вже у нас спортові товариства, що займаються гаківкою. Гарно було би, якби їх ставало щораз більше.»
Відчуваєте різницю в поглядах, чи то пак у кваліфікованісті огляду?
Першою власне українською книгою на теренах радянської України про гокей була брошурка «Гокей. Правила гри затверджені НТК ВРФК РСФРР і УСРР», видана в Харкові 1930 року. Зверність увагу – саме «гокей», а не «хокей». Тоді ще діяли правила українського правопису від 1927 року, який відтак був заборонений. Але знову ж таки йшлося про гокей з м’ячем. Згодом вийшла ще одна книжечка-інструкція, але вже із назвою “Хокей”. Про неї варто згадати, оскільки вона репрезентувала серію, яка своєю промовистою назвою нам багато скаже про стан і підвалини розвитку спортування в ті роки – «Більшовицьким колгоспам – зразкову фізкультуру».
Отож до Другої світової війни «канадський гокей» був практично невідомим видом спорту в Радянському Союзі. Є відомості про існування студентських гокейних команд зокрема в Києві у 1940-му році, рушієм яких було кілька львівських хлопців, що тут вчилися. Вони грали на Лук’янівці, на стадіоні “Старт”. Але загалом Київ лише знайомився з грою…
В СРСР гокей почав розвиватися в другій половині 1940-х років. Важко сказати, що спонукало армійські (перші книги-інструкції щодо гри друкував «Воениздат») та партійні органи після війни стрімголово розвивати саме «канадський гокей». Очевидно, гокей з м’ячем не мав можливості закріпитися на міжнародній арені і це зробило його «неперспективним» для масового вжитку. А от гокей з шайбою вже був олімпійським видом спорту й всі передові країни заходу й члени щойно утвореного соцтабору вже кілька десятиліть виборювали звання найсильнішого в цій ділянці. А будівничий комунізму прагнув перемог на всіх фронтах зброєю ворога…
Якщо ми придивимося пильно до радянської гокейної системи, ми побачимо… 2-3 московські команди, які десятиліттями суперничали між собою, а решта команд були тлом цієї боротьби. Найкращі кадри в усього Союзу не могли не спокуситися на пропозицію переїхати до Москви й потрапити в еліту країни. Адже це – популярність, слава, регулярні відрядження за кордон, високий суспільний статус абощо. Відмовлялися лише одиниці. І цілком природньо, що маючи під рукою найкращих гокеїстів з усього СРСР, тренери збірної могли створити цілком потужний, зіграний, практично бездоганний колектив для зовнішнього ринку.
Чемпіонат СРСР з гокею був позбавлений того справжнього спортивного духу, який був притаманний, приміром, тому ж футболові. Найвищих верхівок футбольної першості могли сягнути самородки з Мінська, Дніпропетровська, Ленінграду, Тбілісі, Донецька. В гокеї ж була цілковита гегемонія москвичів. А не московські команди насправді герцювали за 4-12 місця…
Та все ж власне радянський гокей став одним з тих явищ, що руйнував кордони між Заходом та Сходом, стереотипи в головах людей. Згадаймо хоча б фотознімки доби середини-кінця 1980-х років. В пам’яті закарбувалися не лише рукостискання Горбачова з Рейганом, або Бушем-старшим, а й обійми Третяка з Грецькі (двох етнічних українців, до речі). Гокей першим на доступному рівні демонстрував: щось в світі змінюється, і всі ці обійми не є банальним позуванням перед фотокамерами. Радянські гокеїсти стали третіми (після розвідників й балерунів), кого заанґажована компартійна преса з легкістю клеймила «зрадник-перебіжчик». Пригадуєте? Росіяни Олександр Могільний, Сергій Фьодоров, українець Олександр Годинюк. Вони першими спробували довести суспільству, що людина має право вибору, що гокеїст не обов’язково мусить бути партійним, або капітаном чи майором армії, або міліції. Вони – одні з тих, хто причетний до появи в тій імперії фатальної тріщини…
На відміну від Радянського Союзу гокей у 1920-30 роках був достатньо популярним у його західних сусідів. Польща і Румунія залюбки культивували гокейну справу й не припиняли це робити відтоді, як тут відбулися перші матчі. Зерна гокейного чину впали на благодійний ґрунт.
11. БРАМКИ “ДОВБУША” (ч. 1)
Але ми, спровадивши «Україну» додому, залишимося на деякий час у Чернівцях й оглянемо тамтешні гокейні досягнення й пам’ятки, яких не бракує цьому чудовому місту.
[На фото: команда, створена членами чернівецьких спортивних клубів “Запороже” та “Чорноморе”, орієнтовно 1929-й р.: (зліва, перший ряд) Степан Будний, Фаранич, …, (другий ряд) М. Пестик, Олесь Хортик, Отто Венке, … .]
Перший чемпіонат Румунії з гокею відбувся у 1924 році. Й на три роки запанувало цілковите затишшя. «Прокинувшись» по зимовій Олімпіаді 1928 року, що відбулася у Швейцарії, місцевий гокейний актив узявся надолужувати тих кілька прогаяних років. Команди виникли в усіх більш-менш великих містах. Безпосередньо в Чернівцях у гокей почали грати в 1929 році, коли для цього виникли відповідні умови, а саме – почав функціонувати гокейний майданчик. Слід зазначити, що перед тим Чернівецька примарія (мерія) кілька років нехтувала зверненнями спортивної громадськості й не виділяла кошти на ледовище. Але у згаданому році таки поступилася й чернівчани отримали змогу заприязнитися з грою. Тоді практично всі спортивні товариства міста створили гаківкові секції.
Одними з перших на північній Буковині, хто взяв до рук ключки, були студенти з двох українських спортивних товариств «Запороже» та «Чорноморе». Вони утворили одну команду, яка, втім, існувала не довго, проте засвідчила інтерес української молоді до гаківки.
У тому ж таки 1929 році в місті також з’явилися команди: «Ян» (німецькі колоністи), «Макабі» (єврейська громада Чернівців), «Драгош Воде» (власне румунський клуб), «Полонія» (польський спортивний осередок) та «Довбуш» (репрезентант Українського спортивного товариства з такою назвою).
Як бачимо, в Румунії так само як і в Польщі, гокей виникав як секція при тих чи інших національних спортивних товариствах. До речі, в складі нашого «Довбуша» були не тільки українці, а й німці та румуни. Це можна, очевидно, пояснити тим, що дехто з представників цих національностей мав тісні зв’язки з українцями й не цурався їх. Що це означає? Річ у тім, що Румунія протягом свого правління північною Буковиною ніколи не толерувала українську мову, спілки, об’єднання, пресу, книговидавництво тощо. Нижче ми побачимо, як це відображалося на спортивному русі. Наразі ж варто зазначити, що румунізація українців відбувалася за жорстких, часом, жорстоких умов. І на цьому тлі співжиття кількох національностей під українським гокейним дахом виглядає дещо нетиповим для тогочасної ситуації…
Попервах гра була на примітивному рівні. Про гокей практично ніхто не мав чіткого уявлення. Були лише завзяття й бажання грати. Першим гаківникам бракувало обладунків (особливо для воротарів), а за уніформу слугували футбольні сорочки, які одягалися поверх гокейних вирядів. Однак усе це не було перепоною для розвитку команд й власне гри.
Ініціатором створення в УСТ «Довбуш» гаківкової секції був Василь Шерей – відоймий спортивний діяч на території тогочасної Румунії. У 1938 році міністерство освіти цієї країни навіть нагородило його «Медаллю культури спорту» за його активність на ниві пропаганди здорового способу життя.
До вирішення фінансових проблем гокейної секції «Довбуша» був причетний керівник товариства Франц Єнджейовський, який часто власним коштом, нехтуючи інтересами родини, допомагав команді.
Того першого року керівництво «Довбушу» зокрема, зуміло дістати в міській управі сезонні квитки (абонемент) для регулярного входу на ледовище. Квитків вистачило б на дві команди, тож українська газета «Час» опублікувала оголошення про створення нової секції й до вже зголошених гаківників приєдналися нові. А незабаром «Довбуш» вже мав зіграну дружину.
Перший склад гокейної секції «Довбуша» виглядав так: Степан Будний (воротар), Антін Дучак, Сергій Бриндзан (капітан), Яромир Дмитрюк, Роман Мігуля, Юрій Лесько, Маріян Пестик та Василь Шерей (тренер, адміністратор). Всі вони також досить добре грали у футбол.
Перші свої матчі «Довбуш» провів в січні 1930 року проти команд «Ян» і «Драгош Воде». Закінчилися вони з однаковим рахунком 4:1 на користь, відповідно німецької та румунської команд.
За кілька тижнів якраз напередодні Різдва 1930 року постала збірна міста й відтак у Чернівцях відбувся перший гокейний матч з гостями. Була це товариська зустріч зі столичним клубом «Телефони», який в той час був одним з найкращих в Румунії. Новаків спіткала традиційна доля – гірка чаша поразки. Чернівчани могли почванитися, хіба що лише невеликою кількістю пропущених шайб – 5:0. Глядачі, котрих зібралося кілька сот, були задоволені, ясна річ, не поразкою своїх краян, а видовищем.
Буковинці нарешті вперше побачили гаківку у виконанні «зірок», вони збагнули, що то є, правильна, тактична гра, що таке техніка володіння шайбою й, зрештою, як виглядає уніформа. Як відзначають спортивні хронікери тієї доби, наука, яку «Телефони» дали молодим ентузіастам гокейної гри в Чернівцях, не пішла на марно. Вже наступної зими буковинська дружина перемогла команду з Бухаресту й навіть дійшло до того, що для зміцнення своїх клубів вони не погорджували гавікарями з Чернівців, намагаючись перетягнути їх до себе.
Однак до цього був ще цілий рік.
13. З ГРИЩА ДО БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ
Bасиль Шерей – один з перших активістів гокейного руху в Україні є доволі непересічною постаттю.
[На фото: Василь Шерей]
Всі ті посади-регалії, котрі були даровані Василеві Шерею румунською владою, як-то «Медаль культури спорту» тощо – це була офіційна, так би мовити, сторона його життя. Водночас була й інша – активна громадянська українська позиція, яка до 1940 року була старанно замаскована.
Василь Шерей народився у 1903 році в Чернівцях. Чудовий футболіст, член управи «Довбуша», довголітній керівник футбольної та гандбольної секцій «Довбуша», президент суддівської комісії гокею на льоду в Румунії, міжнародний гокейний арбітр, що судив перед Другою світовою війною матчі чемпіонатів Європи, адвокат-правник, він був провідником, мозком і душею не лише українських буковинських гаківників, але, як ми бачимо, й інших спортовців. У 1920-30 роках Шерей допомагав створювати спортивні товариства в невеликих північно-буковинських містах, як то Кіцмань, Вижниця та ін.
Від середини 1930-х років Шерей був членом Організації української націоналістів, глибоко законспірованої, підпільної організації. З приходом на Буковину радянської влади українське спортивне життя в краю принишкло, як перед тим на Галичині. Василю Шерею вдалося уникнути арешту.
У 1941-у році, коли радянська адміністрація й Червона армія поспішно відступала перед наступом Німеччини та її союзників (головно – румунів на цьому відтинку фронту) Шерей увійшов до складу «тіньової» Української національної ради Буковини й Бесарабії. Крім нього членами цієї структури було ще восьмеро осіб. Керував Радою Іларій Карбулицький. Ця організація планувала насамперед створити українську адміністрацію на щойно звільнених територіях і уже проголосила відновлення української державної влади на підставі рішень Буковинського Віча 1918 року. Але нового-старого окупанта (Румунія) мало цікавили прагнення українців.
Проте умовного примирення між українцями та румунами таки було досягнуто. Принаймні румуни пообіцяли не застосовувати репресій проти активного українського громадянства, порадивши всім, хто хоче будувати Українську державу… залишити межі «відновленої» Румунії.
В кінці серпня 1941 року Василь Шерей у ранзі сотника вирушив із колоною добровольців Буковинського куреня на Схід України у складі Південної похідної групи ОУН (м). Мета – пропаганда на знекровлених землях Великої України ідей соборності й державності. Група Василя Шерея мандрувала Правобережжям без малого два місяці й невдовзі дісталася Києва.
Крім Шерея в складі похідних груп ОУН дійшов до Києва і його товариш, гокеїст «Довбуша» й член ОУН Петро Фаранич. Відомо, що він працював перекладачем при німецькій окупаційній адміністрації. Подальша його доля невідома. Сліди Фаранича губляться на початку 1942 року, коли нова влада почала застосовувати жорсткі репресії проти активної української громадськості.
Також в складі Буковинського куреня був Отто Венке – буковинський німець (з родини колоністів), член гокейної команди українських атлетичних клубів «Запороже» і «Чорноморе».
Відомо, що Василь Шерей брав участь й у подальших походах ОУН. Був він зокрема в Білій Церкві та Миколаєві. Від 1944 року – за межами України. Незабаром Василь Шерей разом з дружиною Ганною опинилися в США. Тут він і мешкав аж до передчасної смерті у 1971 році.
