«Учитель року-2012» з фізвиховання В’ячеслав Гавлюк… звільнився зі школи

Переможець обласного і міського конкурсів «Учитель року-2012» в номінації «фізична культура» В’ячеслав Гавлюк на час його «коронування» 17.02.12 вже перейшов з школи №27 на іншу роботу.

Але з вчителюванням В’ячеслав Васильович не розпрощався – на пів ставки він ще працює у тій же школі. А основне місце роботи нині – в обласному інституті післядипломної освіти вчителів.

Будучи людиною дуже скромною, п. В’ячеслав уникає публічності і «зайвий раз» не «світиться». Відповідно, навіть біографії лауреата у «всесвітній павутині» поки що не було (виправляємо це прямо тут:) )

Після церемонії нагородження переможців обласного етапу Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2012» В’ячеслав Гавлюк відповів на запитання SportBuk.com.

 

Думаю, читачам буде цікаво дізнатися трохи більше про цьогорічного кращого буковинського вчителя фізвиховання… Ви з самого дитинства – у спорті?

Так, вже в 6 років почав займатися вільною боротьбою. Мій батько теж займався цим видом спорту. Можливо, і син продовжить традицію (сміється – авт.).

Проглядаються такі здібності?

Ну, в 4,5 року робить кувирок з розбігу. Це непогано. З осені плануємо віддати його в секцію вільної боротьби обласної ДЮСШ до тренера і директора Віталія Литвинчука.

А якими були ваші найвищі досягнення у боротьбі?

Зірок з неба не хапав (сміється – авт.). Якщо не помиляюсь, у 8 класі посів 4 місце на іграх школярів України. Тоді вони відбулися якраз у 27-ій школі, яка стала для мене рідною. Пригадую, тренер Ігор Чарний суворо наказав, що треба скинути зайві кілограми, бо у меншій ваговій категорії, на його думку, була менша конкуренція. У кожного тренера-вільника є  такий балоновий костюм, прошитий в середині плівкою. Я походив і побігав в тій куртці, то за тиждень скинув навіть більше, ніж треба було. А безпосередньо перед змаганнями Ігор Сергійович заходив до нас з немалою сумкою зі смачними бутербродами і іншими продуктами, які служили для нас «швидкою допомогою» після виснажливого процесу скидання ваги. Зате виступив непогано.

А як ви, борець, опинилися серед баскетболістів?..

Коли вступав до Івано-Франківського технікуму фізичної культури, там конкурс у боротьбі був 20 чоловік на місце, а в баскетболі – 2 на місце. Тодішній директор стадіону «Буковина» Анатолій Бабаханов, який свого часу тренувався разом з моїм батьком, хотів допомогти зі вступом, казав, що може подзвонити до Києва. Але я сказав, що не потрібно цього робити. Хотів довести, що можу вступити самий. І вступв. Хоч і довелося «пожертвувати» боротьбою. Я думав, що з часом переведусь на боротьбу. Але умовили залишитися на баскеті. Та й швидко сподобалась ця гра. Так що про цей «поворот» в спортивному житті зовсім не шкодую.

А в баскетболі маєте якісь досягнення?

Коли вчився в столиці заочно, на другому курсі, у 1996 р., тренер чоловічої університетської команди якось запропонував перевестися на стаціонар – мовляв, тут є різні команди, може, хтось і «підбере». Я кажу: який з мене баскетболіст, зріст не баскетбольний. Ну, побував на декількох турнірах. Розумів, що якихось поважних успіхів у баскетболі досягти практично нереально.

А як тепер ділите симпатії між боротьбою і баскетболом?

Коли в 27-ій школі базувалася ДЮСШ №2 і в підвалі була вільна боротьба, іноді ходив туди. Позайматися для себе, порухатись. Із задоволенням дивлюсь змагання з боротьби. Під час навчання в Києві відвідував при нагоді міжнародні турніри. Хоча так само користався можливістю сходити на футбольну Лігу чемпіонів або інші цікаві змагання. Не зациклювався в одному виді. Коли організували футбольну команду на «Калинівському ринку», знайомі пропонували спробувати свої сили там. Але це вже було б зайвим (сміється – авт.). Я пов’язав свою долю з баскетболом і цілком задоволений цим вибором. Хоча тоді обирав фактично між тим, вступити чи ні до технікуму.

То тепер «рухаєтесь» лише у баскетболі – коли судите?

Не лише. На уроках, на тренуваннях з баскетболу. Ось нещодавно грали на традиційному турнірі випускників 22-ої школи. Але вже важкувато було дограти до кінця всі ігри. То одне заболить, то інше… Тим більше після аварії…

Якої аварії?

Їхали до друга на другий день весілля. Коли поверталися з ресторану «Під липами», на ленківській трасі врізалися в автобус. Їхали на дуже високій швидкості. З семи чоловік вижили лише троє, в тому числі я. Резонансна аварія була, в газетах писали… Мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Лікарі казали, що я буду інвалідом, давали групу. Один з лікарів, з яким потім здружилися, сказав, що мене врятувало лише те, що я займався спортом.

На конкурс «Учитель року» пішли «добровльно-примусово»?

Я не публічна людина і стараюсь такі моменти обходити. Але цього року атестувався. І директор нашої школи каже, мовляв, якщо хочеш отримати методиста (а у мене є вища категорія), треба йти на конкурс «Учитель року». Так і пішов. Вийшло, що виграв міський етап, потім обласний. Тепер ще на Всеукраїнський доведеться їхати. Аж в Луганськ.

Що було найскладнішим на конкурсі?

Найважче?.. Були такі заняття, коли треба було згадати теорію, фізіологію. Книг бракує, довелося в інтернеті шукати. Про пробу Руфьє, змагальну систему, що таке адаптація (ніби просте запитання, але треба термінами відповідати). А практика для мене – в задоволення. Тим більше, що урок був баскетболу. Колегам з районів було трохи важче. Складніше було розібратися з тією ж презентацією. Хоча їм, як кажуть, пам’ятник треба ставити лишень за те, що вони працюють в тих непростих умовах.

Коли дізнаєшся, що у тебе перше місце. Не коли нагороджують, бо мені публічність не подобається. Хоча є люди, які це люблять. Ось приклад. Микола Кочубей, який у 2000 р. був «Учителем року» в нашій номінації, під час урочистості викликав в коридор, де дівчина з 5 каналу чекала, аби взяти інтерв’ю. Довелося відповісти на запитання. Микола Володимирович сам почав розказувати, що він мене вчив, що був «Учителем року» у 2000 році і т.п. Він справді у нас викладав трохи у 22 школі. І я його вважаю своїм вчителем і навіть наставником, бо багато чого у нього навчився. Але, повертаючись до самої церемонії, на сцені я почувався не дуже комфортно. Костюм, а, тим більше, краватка – це не мій стиль. Я або в спортивному костюмі, або в джинсах. Звісно, було приємно, що нас привітав сам губернатор Михайло Папієв, начальник обласної міліції Микола Харабара, наш головний освітянин Михайло Бауер. Це для нас «люди з телевізора» (сміється – авт.).

І, як вже казав, приємно було дізнатися про перемогу. Напередодні зателефонував Микола Володимирович, який входив до складу журі, і сказав, що цілком ймовірно, що я можу бути першим. Хоча це ще не була точна інформація. Взагалі я більше люблю «чорну роботу». Якщо хтось із учнів чогось досяг, мені це приносить більше задоволення, ніж коли мене показують по телевізору. Зате це подобається дружині. Так все це і поєднуємо (сміється – авт.).

Дружина у вас теж спортсменка?

Ні, вболівальниця (сміється – авт.). Ірина – повар. Закінчила училище в рідній Глибоці. Трохи попрацювала в ресторанах. А тепер більше працює по господарству. Готує чудово. Практично так само, як моя мама, якої, на жаль, вже немає.

Але бодай зарядку разом робите?

Вам відомий вислів «Сапожник без сапог»? (сміється – авт.). Ми живемо в особнячку, тож наша «зарядка» – це роботи по господарству.

 

З досьє

Гавлюк В’чеслав Васильович. Народився 21.08.76 у м. Чернівцях. Закінчив ЗОШ №22, Івано-Франківський технікум фізичної культури, Київський національний університет фізичної культури (спеціальність «Олімпійський та професійний спорт», спеціалізація – баскетбол).

З 1994 р. по 2002 р. працював вчителем фізичного виховання в школі-комплексі №27, у 2002-03 рр. – провідним спеціалістом облспортуправління, з осені 2003 р. по 31 січня 2012 р. – знову вчитель фізвиховання ЗОНЗ №27. З 1 лютого 2012 р. – методист обласного інституту післядипломної освіти вчителів (і на 0,5 ставки вчитель фізвиховання ЗОНЗ №27).

У 1982-1991 рр. займався вільною боротьбою (до 1990 р. тренер – Ігор Чарний, потім –Євген Слободян і Корнелій Жукотинський).

Одружений. Дружина Ірина – домогосподарка (за спеціальністю – повар). Виховують сина (4,5 р. станом на лютий 2012 р.)

***

В інших номінаціях на обласному етапі Всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2012» переможцями стали Дарія Семчук (вчителька української мови та літератури ліцею №3), Олена Боднарюк (учителька етики школи №37), Тетяна Буджак (вчителька біології ліцею №3) та Світлана Онищук (вчителька англійської мови Мамаївської школи Кіцманського району). Переможці отримали грошові премії в розмірі 1073 гривні, за друге місце – 715 грн., за третє – 358 грн. Ще по 500 гривень додало обласне управління внутрішніх справ. Загалом, на обласному етапі за звання найкращих змагалось 63 вчителя. В т.ч. дві вагітні вчительки, яким губернатор пообіцяв презентувати дитячі коляски.
Переможці обласного етапу у березні візьмуть участь у Всеукраїнському конкурсі «Учитель року». Переможцям національного рівня присвоять звання заслуженого вчителя України.

***

Про міський етап

08.12.2012 р. у Чернівецькій гімназії № 5 відбулися конкурсні уроки в рамках першого етапу Всеукраїнського конкурсу “Вчитель року-2012” в номінації “фізична культура”. Свої уроки, як повідомляє osvitacv.com, презентували вчителі Найко Олег Олександрович (ЗОШ № 1), Майданська Ніна Василівна (ЗОШ № 22), Гавлюк Вячеслав Васильович ( ЗОШ № 27). Уроки проводились в 6, 7, 8 класах по темі “Баскетбол”. Всі конкурсанти показали високий фаховий рівень.

Глибокі враження у конкурсантів “Вчитель року-2012” залишили доброзичливе, уважне ставлення адміністрації до вчителів-конкурсантів, дружня підтримка колег, сучасне матеріально-технічне забезпечення викладання предмета “фізична культура” і високий рівень фізичної підготовки учнів.

***