З подачі СК «Гешко» проблеми спорту обговорять на «Шустер live»
Уперше супер рейтингове ток-шоу «Шустер live» у прямому ефірі обговорюватиме проблеми розвитку фізичної культури і спорту в Україні. Запланований цей «спортивний» ефір на 19 березня 2010 р. А почалося все вніч з 22 на 23 січня, коли в прямому ефірі нагородили переможницю зініційованого спортклубом «Гешко» конкурсу «Міс спорт Україна 2009» – олімпійську чемпіонку Наталку Добринську.
За лаштунками «королева українського спорту», її наставник Дмитро Поляков, Іван Гешко, автор цих рядків та інші спортивні гості заговорили з Савіком Шустером та редактором програми Алесею Бацман про те, чому досі жоден ефір «Шустер live» не був присвячений спорту. І ось перший «спортивний» ефір стає реальністю.
Про що будуть говорити гості в студії? Напевно, про найгостріші проблеми сфери фізичної культури і спорту. А також про конкретні приклади, які ці проблем ілюструють.
В стилі традиційного шкільного твору «Якби я був президентом», я спробую поділитися думками про те, про що хотів би сказати я, якби я був серед гостей в студії, а не лише добровільним помічником команди Савіка Шустера.
Броварський манеж. Чому олімпійська чемпіонка змушена купувати власну штангу і тримати її на ланцюгу
У силу певних обставин, в т.ч. наявність в Броварах спортивного інтернату з хорошими традиціями, титулованими випускниками, брак взагалі місць для тренувань легкоатлетів в зимовий період (той же столичний манеж на Березняках тривалий час «з легкої руки «космічного» мера Черновецького» використовувався не за призначенням, а сектантами), манеж у Броварах є і за офіційним визначенням, і по суті базою олімпійської підготовки, де тренується дуже багато членів збірної команди України, олімпійці, чемпіони Європи, світу та Олімпійських ігор. Але в якому стані він перебуває, напевно, мало кого цікавить з тих людей, які за своїми прямими обов’язками мають дбати про створення умов для підготовки тих же збірників та найближчого резерву.
От і маємо ситуацію, коли за понад 20 років свого існування Броварський манеж жодного разу нормально не ремонтували. Бігові доріжки, обладнання та інвентар, м’яко кажучи, зношені. Або, як кажуть, застарілі фізично і морально. Як зазначала та ж чемпіонка світу 2006 р. в приміщенні з багатоборства Людмила Блонська, не раз після успішних виступів спортивні можновладці обіцяли посприяти, аби манеж привели до більш-менш «адекватного» стану, але ці обіцянки забувалися доволі шкидко… Сама олімпійська чемпіонка Наталя Добринська змушена була придбати собі штангу, яку прив’язує ланцюгом на замок, щоби «не дістала ноги»…
смт. Терезино Білоцерківського району Київської області. Обласний інтернат спортивного профілю, який мають ставити в приклад, натомість він залишається… напівлегальним
Це перший і єдиний спортивний заклад такого типу. Особливість в тому, що, на відміну від інших «спортінтернатів», цей підпорядкований облспортуправлінню, а не управлінню освіти, і тут школярі ходять в місцеву школу, а не утримується окремий штат вчителів, на що йшло би чимало коштів.
Цей інтернат – «дітище» Володимира Петровича Житовоза, дуже цікавої людини, відданого справі фахівця, який тепер є й заслуженим тренером України. Там дуже незвичана для таких закладів обстановка, яка нагадує домашню. Йде незвичний і дуже цікавий виховний процес. Вихованців інтернату привчають до порядку і самостійності, вони самі прибирають у себе, працюють у підсобному господарстві тощо…
В інтернаті за 11 років функціонування вже підготовлено чимало збірників, в т.ч. чемпіон Європи серед молоді на 10000 м і рекордсмен України з марафону Дмитро Барановський, чемпіонка світу серед молоді зі стрибків у висоту Ірина Коваленко та інші. Тепер там культивують легку атлетику і футбол. Юних талантів зараховують до інтернату не лише з київської, а й з інших областей.
Попри очевидну успішність та прогресивність цього різновиду спортінтернатів, такий заклад залишається по суті невизнаним в Україні, оскільки офіційно таких спортінтернатів у нашій державі… ніби немає. Для того, аби узаконити, треба як мінімум затвердити типове положення про такий заклад і включити його до офіційного перечню закладів спортивного профілю…
У Чернівецькій області хотіли відкрити аналогічний інтернат на батьківщині кращого спортсмена України-2006 Івана Гешка у м. Кіцмань. Навіть видали відповідне розпорядження облдержадміністрації. Але стикнулися з тим, що такий інтернат проблематично фінансувати. З облфінуправління звернулися в Мінфін, а там казали, що такого типу заклади в Україні не узаконені належним чином, тому вони просто не дозволять фінансувати. Коли почули, що такий спортінтернат функціонує в Терезино, грозилися «розібратися» і припинити фінансування. Чиновників Мінфіну попросили, як кажуть, не ківати інтернат в Терезино, аби принаймні не нашкодити. Раз заклад ще функціонує, значить, напевно, поки що не чіпали:)
Туди варто поїхати і подивитися, а потім вже прийняти рішення.
В профільному Міністерстві відкритого сказали, що очікувати оперативного затвердження типового положення про такі с портінтернати – марна справа, тому, мовляв, умовляйте губернатора, попри всі нюанси, відкрити і фінансувати заклад.
Я навіть запропонував, щоби я сам накинув проект такого типового положення, яке в Міністерстві, можливо, підкорегували би і затвердили. Я практично це і зробив. Але до звільнення з посади не встиг уладнати це питання.
«Олімпійська гора» в буковинських Карпатах. Коли на Томнатікул, нарешті, звернуть серйозну увагу столичні можновладці?
Чи багато є в Україні спортивних баз, де збірники та інші талановиті спортсмени в належних умовах могли би готуватися до серйозних стартів? Тим більше – в умовах середньо- та високогірря. Більшість збірників з олімпійських видів спорту їздять до Кисловодську (1243 м над рівнем моря). Це ж якими треба бути недалекоглядними, щоби вивозити мільйонами гроші за кордон, маючи у своїй державі, в Карпатах, унікальне місце для облаштування спортивної бази на висоті 1580 м над рівнем моря – на місці колишньої військової частини на плоскій горі Томнатікул в Путильському районі Чернівецької області. Так, туди треба вкласти. Але ж потім скільки ми виграємо – маючи у себе нормальні умови для підготовки, не вивозячи гроші за кордон і навіть, навпаки, отримуючи надходження з-за кордону завдяки приїзду іноземних спортсменів на нашу базу.
Починаючи з кінця 2007 р. Чернівецька область активно «атакувала» столицю пропозиціями щодо будівництва на названій плоскій горі Томнатікул високогірної національної бази олімпійської підготовки, де на висоті 1580 м над рівнем моря могли би тренуватися збірні з багатьох видів спорту і, зокрема, зимових, адже там майже пів року лежить сніг. Можливо, когось це здивує, але «офіційний Київ» на ці численні звернення від облспортвідділу, який я тоді очолював, та облдержадміністрації зреагував… ніяк. Тобто… не було жодної відповіді, жодної реакції! Паралельно ми шукали потенційних інвесторів. І були такі, які готові були, за можливість облаштовувати на тих схилах гірськолижні траси і розвивати туристичний бізнес, побудувати деякі спортивні об’єкти. Але не 18 км аварійної дороги, якою, зрозуміло, мала би перейматися держава. Тоді буковинська влада почала «випрошувати» з відповідною мотивацією цільову субвенцію на названий відрізок дороги. На ці листи до столиці єдину «реакцію» видав «спортивний» міністр Юрій Павленко, який після однієї з нарад (до речі, не на спортивну тематику) сказав представнику нашої області: «Передайте Мазурашу, щоби не писав такі листи – все одно гроші не дамо!» «Гідна» реакція міністра…
Пізніше один мудрий чоловік так прокоментував це: «А чого ви чекали від людини, у якої перший запис в трудовій книжці: «Міністр», який в школі не ходив на уроки фізкультури, який курить, вживає алкоголь і не дуже приховую це… Хіба має моральне право така особа управляти вітчизняним спортом? Чи хтось сумнівався, що Павленко не зможе робити це якісно? Хіба що крім його кума Ющенка…»
Але це – деталі. Головне, що досі, на жаль, ніхто з можновладців не зацікавився перспективою будівництва на Буковині високогірної спортивної бази. Приїжджали зайомитися з горою Томнатікул лише знімальна група телеканалу «Мегаспорт» (Олександр Мащенко, Анатолій Кравецький) та на той час генеральний секретар Федерації легкої атлетики України Ігор Гоцул. Після візиту останнього, до речі, ФЛАУ заявила, що готова виступити координатором цього проекту. Заочно цю ідею підтримав і президент НОК України Сергій Бубка. Але лише заочно, без жодної офіційної дії…
Екс-тренер збірних Вірменії та Білорусі з біатлону Микола Філатов, який довго очолював Тернопільску ДЮСШ з зимових видів спорту, а останнім часом живе у Чернівцях, підтверджує позицію тих, які вважають, що там, як кажуть, сам Бог велів будувати олімпійську базу: «Крім чудової для підготовки висоти над рівнем моря, на «Памірі» ще й неймовірно сприятливі для підготовки спортсменів природні умови. Там же майже райський куточок природи! Я вважаю Томна-Тікул «українським Цахкадзором» (вірменське місто на висоті 1800 м над рівнем моря, де лижний сезон триває з середини листопада до середини квітня – авт.). І набагато кращим місцем для спортивної бази, ніж, скажімо, в тому ж Кисловодську (1243 м над рівнем моря – авт.), куди їздять на збори майже всі наші олімпійські збірні. Це ж яким треба бути недалекоглядним, щоби вивозити мільйонами гроші за кордон, маючи в своїй державі таке унівкальне місце. Так, туди треба вкласти. Неподалік від Томнатікул, в районі с. Сарата, є можливість облаштувати ще й невеличкий канал для тренувань веслувальників на висоті приблизно 1280 м над рівнем моря. Якщо це зробити, тоді ми не лише зможемо краще готувати своїх спортсменів, вкладаючи при цьому кошти в нашу ж країну, а ще й отримаємо додаткові надходження з-за кордону, адже сюди точно приїзджатимуть готуватися і іноземні спортсмени».
Будівництво спортивних об’єктів та інфраструктури
Напевно, зайве нагадувати, яка у нас катастрофічна ситуація зі спортивними об’єктами, в т.ч. стратегічно важливмими і для спорту, і для здоров’я нації – таких як, приміром, басейни. За рівнем забезпеченості населення фізкультурно-спортивними залами (із розрахунку на 10 тис. осіб) Україна у 2-3 рази поступається провідним країнам, щодо басейнів – відставання у 30 разів! До того ж, понад 80% спортивних майданчиків не відповідають сучасним вимогам.
Для порівння візьмемо наявне забезпечення на 10 тис. осіб у різних країнах:
басейни (м2): Японія – 1120 (м2 на 10 тис. населення), Італія – 285, Україна – 34;
фізкультурно-спортивні зали (м2): Японія – 2957, Італія – 2288, Росія – 1091, Україна – 904.
А тепер порівняємо середню тривалість життя в цих країнах:
Японія – 82,1 р., Італія – 80,1 р., Росія – 67,5, Україна – 66,3.
Напевно, пропорційний зв’язок між забезпеченністю спортивними спорудами та тривалістю життя все-таки невипадковий.
Що ж заважає Україні покращити ситуацію із спортивною інфраструктурою? Напевно, передусім, відсутність відповідної доброї волі і бажання у владної верхівки.
Так, бюджетних коштів не вистачає для того, щоби активно розбудовувати спортивну інфрастркутуру. Але чому б законодавчо не стимулювати відповідні інвестиції?! Більше ніж впевнений, що якби в будь-якому місті надати пару гектарів землі в оренду на 50 років умовно за 1 грн. для будівництва, наприклад, критого басейну або міні-палацу спорту та інфраструктури (готель, сауна, кафе, ресторан, фітнес-зал), із подальшим забезпеченням пільгових тарифів на воду і електроенергію, – інвестори точно знайдуться! Нехай в умовах надання земельної ділянки буде передбачено, що той же басейн обов’язково має працювати безперервно круглий рік, що там енну кількість годин на супер пільгових умовах мають займатися учні спортивних шкіл. Бізнес це забезпечить, бо прибуток будуть давати готель, сауна, харчоблок. Адже ж коли бізнес відчув, що держава дає можливість отримувати непоганий прибуток з продажу ліків, у нас аптеки «виросли», як гриби після дощу – вони тепер у нас «на кожному кроці». Може, владі треба тоді визнати, що Україні вигідно мати хвору націю, яка приносить енній кількості людей прибуток через споживання ліків, алкогольної та тютюнової продукції? Або реально стимулювати створення умов для занять фізичною культурою і спортом.
Реконструкція НСК «Олімпійський» у Києві
Чи достатньо сьогодні критикувати відповідальних осіб за затягнуті та недостатньо прозорі тендерні процедури, або за те, що реконструкція НСК «Олімпійський» обходиться приблизно удвічі дорожче, ніж обійшовся новопобудований сучасний стадіон в Донецьку? Чи, може, варто говорити про те, що треба посадити когось за абсолютно безглузде і безвідповідальне рішення проводити реконструкцію центрального стадіону країни?
Хіба не мудріше і краще було б побудувати до Євро-2012 новий стадіон (на кшталт донецького) десь в районі кінця однієї з віток метро? Там і з місцем для парковки менше проблем було б, і коштів пішло би удвічі менше, ніж на реконструкцію НСК «Олімпійський». А на різницю можна було побудувати ще один стадіон – приміром, у тому ж Львові. Таким чином, за виділені на реконструкцію НСК «Олімпійський» кошти можна було отримати 3 стадіони, а будемо мати один, до того ж, зі стількома проблемами, пов’язаними з реконструкцією, про які вже вся Європа знає…
Навіщо Україні стільки спортивних структур і чиновників?
Кажуть, «риба гниє з голови». Почнемо з того, хто управляє фізичною культурою і спортом в Україні. Ніби профільне Міністерство та відповідна вертикаль. Але чи може ця вертикаль ефективно управляти, коли приблизно половина спортивних шкіл та інфраструктури підпорядковано Міністерству освіти і науки? А ще є «круті і незалежні» спортивні товариства. Зріс останнім часом апарат Національного Олімпійського комітету та регіональних відділень. Для здійснення управлінських та організаційно-методичних функцій з фізичного виховання і спорту в навчальних закладах Міносвіти у 2001 р. було утворено Комітет з фізичного виховання і спорту МОНУ, який має відповідні структури в областях (штат не менший, ніж в спортуправліннях). При цьому освітянські ДЮСШ підпорядковані владним органам з питань освіти. При Держкомспорті в 2003 р. було утворено Всеукраїнський центр «Спорт для всіх», який відповідає за фізкультурно-масову роботу серед широких верств населення і має ще «глибші» (до районів і міст) і чисельніші структури на місцях. Для порівняння, у сусідній Румунії в системі «Спорт для всіх» на всю країну на зарплаті працює 5 (!) осіб, а у нас в одному Всеукраїнському центрі – декілька десятків.
Отже, у нас суттєво зросла кількість структур та чиновників, які управляють складовими сфери фізичної культури і спорту. Відповідно, збільшилися і витрати на утримання апаратів спортивних чиновників. А коштів на розвиток фізичної культури і спорту від появи нових структур і чиновників у нас більше не стало. Тобто, навпаки, на зарплати тренерам, придбання обладнання, навчально-тренувальну роботу і змагання коштів у відсотковому евіваленті стало менше. А спитати за результат роботи сфери фізичної культури і спорту, за великим рахунком, невідомо з кого. Бо «спортивна» вертикаль управляє більше умовно, не маючи реальних (фінансових) ричагів впливу на всю сферу. Міносвіти, за великим рахунком, відповідає за уроки фізкультури та змагання серед навчальних закладів. Спортивні товариства – це громадські організації, які практично виконують функції посередників між бюджетом та спортивними школами. А структури «Спорт для всіх», відповідно, зменшили реальне фінансування пропагандистської та спортивно-масової роботи на суму відповідних зарплат. Хоча безспосередньо масові спортивні заходи, як і раніше, проводять групи активістів в різних видах спорту, а не працівники «Спорт для всіх». У тій же Румунії спортивно-масові заходи фінансують за принципом міні-грантів, а виконавцями виступають федерації, клуби або просто ініціативні групи.
Яка ж у нас доцільність існування такої кількості управлінських спортивних структур та чиновників?
Як стимулювати роботу тренерів та залучати молодих фахівців?
Станом на початок 2007 р. в Україні було 32161 тренерів, з яких штатних – 17770. Зрозуміло, що позаштатні не працюють реально на громадських засадах, просто не отримують з бюджету зарплату, а живуть на батьківських внесках за заняття дітей в секціях. Хоча базу вони часто використовують ту, що утримується за бюджетні кошти. Але нехай буде, що спитати за роботу можемо реально лише у приблизно (на сьогодні) 18 тис. штатних тренерів. Уявіть собі, що кожна тисяча з них «видавала би на гора» одного олімпійського чемпіона за олімпійський цикл – непогано було б, правда?
Чи реально контролюється у нас ефективність роботи такої кількості тренерів в Україні? Чи діє принцип, коли одні «роблять вигляд, що платять зарплату», а інші «роблять вигляд, що працюють»?
Чи не варто, нарешті, замислитися над реальною зміною системи оплати тренерам, коли тонко враховувалися би всі успіхи і навіть пріоритетність видів спорту, в яких вони досягнуті. Складно? Простіше змиритися з тим, що не дуже або зовсім не різняться заробітки тих, які регулярно готують спортсменів високого класу або які знаходять і передають більш досвідченим фахівцям таланти, і тих, які ніколи не готували висококласних спортсменів і не відкривали таланти? І ніколи не підготують і не знайдуть. Більше того, деяких «фахівців» самих буває складно знайти на роботі, бо є й випадки, коли люди лише числяться тренерами.
До речі, диференційна бонусна система оплати могла би посприяти і залученню молодих фахівців до тренерської роботи, бо сьогодні більшість тренерів – це люди пенсійного або передпенсійного віку. А якою перспективою привабити сьогодні молодого фахівця? Зарплатою 840 грн.? Чи перспективою підготувати олімпійського чемпіона і отримати 50 тис. доларів? Це ж для нього далеко як «космос»… По-перше, на перші роки роботи варто застосовувати «коефіцієнт для молодого фахівця». А далі він буде бачити не «космічні олімпійські», а реальні перспективи заробляти собі бонусне підвищення зарплати в разі успішної роботи – за малі та великі успіхи його або знайдених і переданих іншим фахівцям спортсменів. Ці бонуси мали би діяти протягом наступного періоду відносно періодичності проведення тих чи інших змагань (за часть та місця на Олімпіаді – на 4 роки і т.д.) або протягом року за виконаний або підтверджений учнями спортивний розряд чи звання.
Бонусна система мала би застосовуватися і до оплати роботи спортивних функціонерів. Успішніші спортсмени – більший заробіток. Всі мають бути заціквлені в ефективній і успішній роботі.
Чому не користуємося послугами колишніх спортсменів?
Взагалі саму секційну роботу можна було б реально суттєво активізувати, якби діяла проста система залучення до такої роботи колишніх спортсменів, які не працюють в сфері фізичної культури і спорту. Адже зрозуміло, що самі вчителі в школах можуть охопити секційною роботою дуже невеликий відсоток учнів. То чому б не користуватися послугами колишніх спортсменів, чий авторитет, до того ж, міг би додатково стимулювати діток до занять в секціях. Повірте, для колишніх спортсменів певного класу коротких курсів на місцях цілком вистачило би для того, щоби без наявності профільної освіти вести секційну роботу. І отримувати за це «гонорари» – з бюджету або за рахунок батьківських внесків. А з часом могли би отримувати і бонуси, якщо відкриватимуть якісь таланти.
Пріоритетність. Хто і для чого стимулює спортивну інфляцію в Україні?
Чи не варто, нарешті, серйозніше і «глибше» підійти до питання визначення пріоритетності видів спорту? І припинити стимулювання «спортивної інфляції», яка останнім часом дуже сильно зросла в Україні. На який порядок можна розраховувати в цих питаннях, якщо Міністерство затверджує списки 11-ти (!) збірних з різновидів карате, три збірні з кікбоксингу і т. д. Якщо до програми ініційованих Україною Європейських ігор з неолімпійських видів спорту з 15-ти видів ми включаємо 10 (!) нових, яких немає в програмі Всесвітніх ігор серед неолімпійських видів?! А це ж все призводить до появи нових і нових офіційно визнаних «чемпіонів» і успіхів, під які люди вимагають фінансування. І спортивна влада й надалі дробить на менші частинки ті кошти, яких і так катастрофічно не вистачає. От і маємо факти, коли в кризовий час Міністерство відміняє, приміром, національні змагання з легкої атлетики в юнацькій або молодіжній віковій групі, зате проводить з витрачанням бюджетних коштів «чемпіонат України з пішогодного туризму в приміщенні» (це один реальний приклад 2008 р., яких, на жаль, чимало).
Невже не ясно, що при визначенні пріоритетності слід звертати увагу передусім на статус виду спорту (олімпійський або у програмі Всесвітніх ігор серед неолімпійських видів), а також його успішність, популярність, масовість, доступність і, зрештою, реальну спроможність виконувати функції оздоровлення широких верств населення засобами фізичної культури і спорту?
Ніхто не каже, що неолімпійські види спорту треба не визнавати або забороняти. Але давайте бути реалістами: коли не вистачає коштів на повноцінне фінансування навіть найбільш пріоритетних олімпійських видів спорту, не варто розпорошувати кошти і на неолімпійські. Давайте чесно скажемо їм: держава фінансує, приміром, лише проведення національних змагань з видів, які входять до програми Всесвітніх ігор, а також підготовку та участь збірних команд в цьому світовому форумі. А так – виживайте самі. І вони, до речі, виживають. Але принагідно, обираючи президентами своїх федерації, приміром, впливових політиків, «вибивають» собі ще й часткове фінансування, і визнання титулів, які часто-густо реально, м’яко кажучи, набагато скромніші, ніж звучать.
Візьмемо до прикладу те ж карате. Якщо Міністерство затверджує 11 збірних, значить представники України беруть участь, як мінімум, в 11 чемпіонатах і Кубках Європи та світу за різними версіями (хоча Міжнародний Олімпійський комітет визнав лише одну – WKF). І в тих змаганнях конкуренція, зрозуміло, приблизно в 11 разів менша, ніж якби вони змагалися всі разом. Хто знає добре коньюктуру виду, обирає менш конкурентні версії, і привозять наші співвітчизники звідти нагороди «сумками». І, завдяки Міністерству, все це – офіційно визнані титули. Ось і маємо чи не в кожному підвалі чемпіонів Європи і світу за різними версіями. При тому, що на чемпіонатах світу представлені максимум зо 70 країн, а в деяких версіях – і до 10-ти. Хоча якщо зібрати в кожній ваговій категорії тих 11 чемпіонів світу, хтось лишиться чемпіоном, а хтось же буде 11-м! Хіба коректно порівнювати такого чемпіона з чемпіоном з олімпійського виду, в якому на чемпіонаті світу представлені понад 200 країн? І як спортивні функціонери області Х мають сприяти залученню дітей до занять олімпійськими видами спорту, коли вони бачать, що можна піти в малоконкурентний неолімпійський вид і за пару років стати так званим чемпіоном світу або України. Представники одного з таких видів, даючи інтерв’ю після тріумфу на чемпіонаті України, розказували, як вони «важко тренуються» – … три рази на тиждень… А через короткий проміжок часу вони вже звітували перед камерами про здобуття нагород європейського гатунку. Або інший приклад: приїжджає людина бронзовою призеркою чемпіонату Європи з одного з видів єдиноборств. А там брали участь 14 країн (менше, ніж раніше на чемпіонаті СРСР), а в її категорії – 5 учасниць. Враховуючи, що «бронзи» дають за 3-4 місця, без нагороди залишилася лише одна учасниця. Так цю «бронзу» коректно порівнювати навіть з потраплянням до десятки в олімпійському виді? Це приклади з життя. Не буду називати види спорту, щоби нікого не образити, але вони, впевнений, себе впізна
Ось вона – спортивна інфляція – в ділі. Хіба не спортивна влада має так все відрегулювати, щоби фіналіст Олімпіади не виглядав «бідним родичем» на фоні численних «чемпіонів світу» з неолімпійського виду, які тренуються по три рази на тиждень, та й те не круглий рік.
Якщо це нормально, тоді нехай влада офіційно оголосить, що успіхи українців на Олімпійських іграх більше не цікавлять, що тепер головне завдання – придумати стільки видів спорту, щоби всі бажаючи займатися могли бути мінімум призерами національних змагань…
Коли ми перестанемо бути формалістами?
Випадок з життя. У 2006 році майбутнього кращого спорстмена року в Україні Івана Гешка після повернення з Іспанії з Кубку Європи, де він виборов перше та друге місця і був названий кращим атлетом змагань, бухгалтерія облспортуправління не відчитувала, тому що у нього не було київської печатки. Бо в наказі було написано, що його відряджають до Києва з подальшим виїздом до Іспанії. Реально Гешко в Києві тоді і не був: полетів з Чернівців до Борисполя, там через пару годин сів на інший літак і полетів до Малаги. Так само назад. На зворотньому шляху, знаючи нашу «чудову систему», Іван намагався проштампувати відрядження в Борисполі, але в аеропорту відмовилися поставити печатку. Звіт прийняли лише після того, як як, як керівник обласного спорту, поклав резолюцію: «Прийняти звіт без посвідчення про відрядження, оскільки Гешко справді летів через Київ до Малаги, де виграв Кубок Європи, і це в прямому ефірі могли бачити у всьому світі». Працівники КРУ грозилися провчити начальника, який «перевищив свої повноваження». Хоча потім, напевно, зрозуміли, що гірше було б вчинити в тій ситуації навпаки і дозволити не зовсім адекватній системі звітності «познущатися» над титулованим спортсменом. Але якщо говорити по суті, хто придумав систему звітності, в якій людина до іменного квитка на літак має додати ще й печатку, що він справді був у Києві. При тому, що аеропорт реально знаходиться в Борисполі. Напевно, крім українців ніхто вже не носиться з тими печатками у відрядженнях. Хіба протокол про участь в змаганнях (або навіть медаль) – недостатнє підтвердження того, що с портсмен справді був на змаганнях?
В нашій системі – повно нікому не потрібного формалізму. «Дайте довідку, що не можете дати довідку» – це саме про нас…
Або візьмемо так звані кошти на харчування, які дають спортсменам певного класу. В чому сенс, щоби тренер при цьому заповнював якісь там табеля, вигадував, як одним рядком назвати тренування, опис якого у спортсмена екстра-класу займе цілу сторінку? Хіба не простіше назвати це просто фінансовою допомогою для підготовки до змагань. Нехай спортсмен і тренер розписуються і роблять з тими грошима що хочуть – купують продукти, кросівки, вітаміни тощо. Зрештою, якщо хтось міг би не тренуючись здобути олімпійську нагороду, хіба він не заслуговував би на цю фінансову допомогу лише тому, що тренеру нічого було би вписувати в ті табеля? Погодьтеся, це маразм. Але відміняти його у нас навіть не думають…
Виграв – маєш 16 тисяч в місяць, четвертий на фініші – отримай… тисячу
Про винагороди спортсменам за вагомі успіхи на міжнародній арені можна сказати окремо. Чудово, що, нарешті, для призерів Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи встановили більш-менш пристойні стипендії. На відміну від зарплати збірника України, яка становить 1000 грн. Але і нова «призова сітка» має серйозні недоліки. По-перше, стипендії мали би призначати на термін, через який проводяться аналогічні змагання (за Олімпійські ігри – на чотири роки, чемпіонати світу – на два роки, якщо проводяться раз в два роки, і т.д.). А тепер уявіть собі таку ситуацію, коли один спортсмен виграв Олімпійські ігри і два роки отримуватиме, крім тисячі, ще стипендію 15 тис. грн., а інший, який на фініші, приміром, програв десяті або соті долі секунди в боротьбі за «бронзу», вже залишається зі своєю скромною тисячею… Логічно? Звісно, ні. Напевно, цю сітку слід було би продовжити щонайменше до 10 або 12 місця на Олімпіаді, до 8 або 10 місця на чемпіонаті світу і до 6 або 8 місця на чемпіонаті Європи. Тоді не було би такого різкого часу.
Хоча, загалом, слід було би суттєво збільшити поточні виплати спортсменам рівня збірних команд України, щоби вони справді могли якісно готуватися до міжнародних стартів.
Влада не знає, де взяти на це кошти? Є дуже простий вихід: встановити прямий «спортивний» податок з алкогольної та тютюнової продукції! Частину цих надходжень (а це можуть бути дуже-дуже поважні суми) можна спрямувати на підвищення виплат збірникам і за міжнародні успіхи, а частину – на будівництво стратегічних спортивних об’єктів. Таким чином, якщо українці більше п’ють і курять, ми більше будуємо спортивних об’єктів для занять фізичною культурою і спотом. Можна не сумніватися, з часом пропорції мінятимуться – вже менше споживатимуть алкогольну та тютюнову продукцію, бо на той час ми вже матимемо суттєво покращену спортивну інфраструктуру та однозначно здоровішу націю!
Чому дати квартиру спортсмену – це «подвиг»?..
Не секрет, що створення для класного спортсмена належних житлово-побутових умов – дуже важливий внесок в його майбутні серйозні успіхи. У нас чомусь житлом спортсменів забезпечують лише після тих успіхів. Тому їх і менше у нас.
До слова, коли висококласному спортсмену навіть за вагомі успіхи виділяють квартиру, ми обов’язково стикаємось з низкою незрозумілих формальностей – чи там він зареєстрований, чи стоїть на черзі, відколи він стоїть на черзі і т.п. І навіть коли Кабмін видає Постанову про покращення житлово-побутових умов для конкретних спортсменів, цей документ не є обов’язковим для виконання на місцях, а лише дає певну моральну підтримку для того, аби міська рада, за бажання, виділила квартиру тому чи іншому спортсмену, йдучи на певні формальні порушення.
Хіба так складно узаконити норму, коли місцеві ради могли би своїми рішеннями надавати квартири спортсменам певного рівня, незалежно від різних формальностей з реєстрацією, чергою і т.п.?
Пільги при вступі у профільні вузи
Тестова система вступу до вузів – це, звісно, величезний крок назустріч талановитих юнаків і дівчат, які, не маючи «блату» або батьків з товстими гаманцями, на стандартних вступних екзаменах мали би значно менше шансів на вступ, ніж однолітки з названими «перевагами». Але ця система, певною мірою, б’є по талановитих спортсменах, які, віддаючи не одну і не дві години щодня важким виснажливим тренуванням заради прославлення рідного краю та держави, нерідко можуть недотягнути навіть до передбаченого мінімуму, не говорячи вже про прохідний бал. Якщо влада хоче комплексно підійти до стратегії розвитку фізичної культури і спорту, яка має призвести до прориву на якісно новий рівень, одним із пунктів, переконаний, повинно бути узаконення серйозних пільг при вступі для спортсменів певного рівня. Іншими словами, юні таланти з різних олімпійських видів спорту, залежно від пріоритетності цих видів та результатів і здобутків окремих спортсменів, гарантовано мають вступати до профільних вузів або на «спортивні» факультети! А щоби не було зловживань, треба централізовано встановити мінімальний рівень результатів в різних олімпійських видах спорту, які можуть гарантувати безпроблемний вступ на профільні спеціальності. А вже на місцях рішення про заповнення, скажімо, половини місць на держзамовленні, передбачених для талановитих спортсменів, «пропустити» через збори найуспішніших фахівців та найтитулованіших колишніх спортсменів з олімпійських видів спорту, а також керівників органів влади з питань фізичної культури і спорту.
Для прикладу, в сусідньому з Чернівецькою областю Сучавському повіті Румунії кожного року при вступі на «спортивний» факультет місцевого вузу долю половини місць на держзамовленні вирішує повітова дирекція спорту разом з найавторитетнішими фахівцями. От вам і країна Євросоюзу. Чому б такі приклади не наслідувати, якщо вони на користь розвитку пріоритетних видів спорту і дозволяють підтримувати провідних спортсменів, більшість з яких або вже, на час вступу, захищали, або в майбутньому успішно захищатимуть честь повіту та держави.
Як алкогольний бренд може представляти новини спорту?!
Не секрет, що телебачення та інші мас-медіа сьогоднімають колосальний вплив на свідомість людей, а особливо – підростаючого покоління. Наскільки активно і якісно сьогодні держава проводить пропаганду спорту і здорового способу життя та захищає молодь від впливу негативних явищ? Щоби підліток менше піддавався негативним спокусам, зрозуміло, у нього має бути набагато простіший шлях потрапити у ті ж спортивні секції! Припустимо, тут ми справді маємо на сьогодні і об’єктивні проблеми – відсутність достатньої кількості спортивних споруд для занять фізичною культурою та спортом (хоча це теж умовність – щонайменше бігом могли би займатися майже всі бажаючі). Але що заважає владі якісно пропагувати спорт і здоровий спосіб життя? Що заважає виготовляти відповідні якісні відеоролики і розміщувати їх на телеканалах на правах соціальної реклами? Чому в Чернівецькій області такі ролики, сіті-лайти «Спорт, здоров’я, майбутнє» із закликами відомих спортсменів займатися спортом, самоклейки «Запам’ятайте адреси спортивних шкіл сьогодні, щоби не шукати адреси лікарень завтра!» в трансопрті та інших громадських місцях з’явилися у 2005 р., а на центральному телеканалі більш-менш активно почали крутити «спортивні ролики» лише перед Олміпіадою-2010? Чому там мало ми маємо трансляцій національних змагань навіть з найбільш пріоритетних видів спорту? При тому, що на Буковині ми за символічні кошти організовуємо трансляції змагань з бігу, футболу, волейболу, баскетболу, хокею, боксу, настільного тенісу. Адже це теж – потужна пропаганда! Чому б не активізовувати цю пропагандистську діяльність? Принаймні на УТ-1, який отримує чималі бюджетні кошти…
Утім, про яку якісну пропаганду спорту та здорового способу життя може у нас йти мова, якщо новини спорту чи не на всіх телеканалах, де вони ще залишилися, представляють… алкогольні бренди… У той час, як рекламу алкогольної та тютюнової продукції слід було б взагалі заборонити!
Порядок викладеного вище не пов’язаний з важливістю згаданих проблем – просто в такому порядку вони згадувалися в силу певних обставин (в т.ч. обговорення окремих з них із знайомими спортсменами та тренерами).
До речі, дізнавшись про запланований «спортивний» ефір на «Шустер live», знайомі з різних регіонів пропонували звернути увагу команди Савіка Шустера на ті чи інші місцеві проблеми.
Весточка из Днепропетровска
«Днепропетровск, огромный город, и на весь такой город есть стадион (если можно его так назвать), где нет ни трибун, ничего… Нет раздевалки и даже туалета. На беговой дорожке имеются большие дырки и ямы. Если в таком большом городе нет стадиона и беговой дорожки, то что можно думать и говорить про маленькие города?..»
«Боль души» от известной прыгуньи в высоту Виты Паламарь
«На самом деле – очень наболевший вопрос! В Киеве не осталось ни одно легкоатлетического стадиона, на котором можно проводить занятия и соревнования. Так же обстоят дела с манежем,принадлежащем спортивному интернату, покрытие которого пришло в негодность еще 15 лет назад!!! Это просто ужасно!
А что касается имен: пан Черновецкий имеет прямое отношение к протестанской церкви, которая, игнорируя решения суда о выселении (т.к. срок аренды закончен давно), полностью заняла территорию еще одного киевского манежа на Березняках, и с вооруженной охраной не пускает на порог ни одного постороннего лица. Все очень печально…»
Запорожье
«1. Это наш стадион “Локомотив”, который с недавного времени перешел во временное пользование к институту (частному). А руководству этот стадион в обузу, он им нужен чтобы студенты там бегали (просто привыкли на халяву). А вот в каком состоянии он прийдет опять в собственность города через 20 лет?.. Я сам там работал (кто написал мне – прим. Мазурашу), был главным по стадиону. И знаю, что легкоатлеты даже в раздевалки не могут пройти, не говоря уже о сауне. Короче, не о какой реконструкции и речи не может идти. Дорожки в ужасном состоянии. Заборы рушатся. И легкоатлеты переодеваються на улице. Это при всём том, что в Запорожье хорошие традиции в легкой атлетике.
2. Резонснсный отказ от финансирования “Мотор сич” и, в часности, народным депутатом от партии регионов Богуслаевым, СДЮШОР Мотор. То есть закрыли спортивную школу. При том что есть база – манеж и стадион. В Запорожье 2 манежа. Потом он же собираеться урезать финансирование плавательного бассейна “Стрела” (он же “Мотор”) и сделать на базе манежа и бассейна фитнесс-клуб. Богуслаев также прекратил финансировать гандбольную команду “Мотор” – 11-кратного победителя чемпионата Украины, победителя Лиги чемпионов среди женщин. А также прыгунов в воду – призёров Олимпийских игор…
3. Самая главноя – это ТОТАЛЬНАЯ КОРРУПЦИЯ в кабинетах чиновников. Выдиление средств на проведение учебно-тренеровочных сборов, на питание и т.д. Случаев о-о-очень много.
Нашего председателя спорт комитета 2-ды привлекали за подозрение во взяточнестве и отмывание средств, но, как это часто бывает, замяли это дело 2 раза. И что мы имеем? В Пекине наша область заработала 1 медаль. А раньше привозила по 6-9. Но по документам всё шикарно.
Еще хочу сказать о «мертвых душах», которые «ездят» на соревнования, и о 2-х протоколах, по которым эти мёртвые души становяться призерами или оказываються в 10-ке на соревнованиях! О том, как «левые» люди получают питание в ШВСМ, а спортсмены ходят и облизываются… Эти проблемы, я думаю, всплошь и рядом, а не только у нас…»
(із зрозумілих причин прізвище автора тексту не вказую)
Киев
Коллега-спортивный журналист Анатолий Яворский констатирует:
«Для мене сама вбивча тема – шахові клуби. В Україні нормальних клубів взагалі немає. А у Києві – це зовсім ганьба – нема клубу взагалі. Ніякого! Це єдина європейська столиця, де немає шахового клубу!»
… і т. д…
Звісно, є ще багато болючих тем, які стосуються проблем вітчизняної сфери фізичної культури і спорту. На яких саме спортивних проблемах акцентувативуть увагу під час програми «Шустер live» вніч з 19 на 20 березня 2010 р., ми дізнаємося незабаром – в ролі телеглядачів біля блакитних екранів.
Георгій Мазурашу,
член Спілки журналістів України,
з 12.04.2005 по 30.09.2008 керівник обласного спорту на Буковині,
http://heshko.com/news/news.php?type=main&no=73
