Руслан Гунчак: Бажаю нашим нападаючим обігнати мене в списку бомбардирів

0

Кращим бомбардиром І ліги України після 12 турів з 7 голами є півзахисник «Буковини» Руслан Гунчак. Вихованець буковинського футболу і в інших командах, діючи в середній лінії, відзначався непоганою результативністю. Особливо закарбувався у пам’яті його красень-гол за «Металіст» у ворота «Шахтаря», який приніс харків’янам перемогу 1:0 у Донецьку. Після 8-річних «скитань по світу» Руслан цього літа повернувся до «Буковини». І, звісно, став одним з лідерів команди. Проте лідерство півзахисника-ветерана у суперечці бомбардирів І ліги все одно називають приємним сюрпризом. Сам голеадор зізнався, що не проти, аби його в бомбардирських змаганнях обігнали одноклубники-нападаючі.

– Руслане, можна сказати, що ви вже повністю освоїлися після повернення до буковинського футболу?

Якщо чесно, десь півтори місяці освоювався. Тому що вже звик, що постійно перебуваю в роз’їздах. І з сім’єю разом тепер, що теж приємно. Приємно, що хлопці в команді підібралися хороші, а це основне. Знайшли спільну мову. Думаю, що вже більш-менш втягнувся. Ще не на 100%, але десь на відсотків 70 точно.

– Коли влітку заговорили про можливе повернення Гунчака, дехто сумнівався, вважаючи, що ви шукатиме можливість пограти ще у вищому ешелоні. У цій історії зіграв якусь роль і патріотизм?

– По-перше, я планував взагалі закінчувати з футболом. Але оскільки дуже добре знаю президента клубу Василя Орлецького, погодився продовжити кар’єру. Плюс з тренером Вадимом Зайцем поспілкувалися, він попросив допомогти – мовляв, будеш як третій тренер допомагати. Патріотизм, звісно, теж є. Хочеться досягти чогось з рідною командою. Але, чесно скажу, боявся, що якщо раптом щось не вдасться, то будуть говорити, що він такий-сякий, що не хоче грати, що умови не влаштовують… Думки підкрадалися такі. Але, слава Богу, по крайній мірі не розгубив своє. Головне працювати над собою. І досвід є, як-ня-як вже 14 років у великому футболі. А все решта поступово буде. Як кажуть, праця не пропадає даром – рано чи пізно дає свої плоди.


– Не було варіантів ще минулого літа приєднатися до «Буковини»?

– Тоді телефонував Віктор Мглинець, теж просив повернутися. Але я відмовився, оскільки знав структуру і чув, що в «Буковині» не все гаразд було. Я тоді погодився навіть за ФК «Лужани» зіграти в аматорському футболі, бо Орлецький попросив. А ось до «Буковини» не захотів. Цього року видно, що люди працюють для футболу. Не все вдається, але по крайній мірі стараються. А тоді був, мені здається, певний бардак в клубі…

– Рік тому Сергій Задорожняк «засвітив» вас на нагородженні призерів Чемпіонату Чернівців. Схоже, підтримка його, братів Сашка і Романа Харабари, інших друзів для вас відіграє важливу роль?

– Я тоді рідко бував вдома, тому і з друзями рідко вдавалося зустрічатися. Коли Сергій Задорожняк запросив на нагородження, я, звісно, не відмовився, бо було приємно – зустрітися з друзями, поспілкуватися, подивитися. Тим більше, я знаю, міську федерацію серйозно підтримує Валерій Чинуш, інші меценати спорту. Я вважаю, що це дуже великий плюс. А в названій компанії у мене два кума. Плюс ми хороші друзі. Є ще деілька добрих друзів, які підтримують мене. І тоді, коли все складається не найкращим чином. Для того вони й друзі. Вони й футбол розуміють від «а» до «я». І завжди скажуть, якщо щось не так. Я в принципі й сам усвідомлюю свої помилки. Бо хороше завжди легше зберігається в пам’яті, а ось над помилками треба думати, щоби далі їх не повторювати.

– А в командах, де пограли, залишилися близькі друзі?

– Та друзів там полишалося дуже багато. І в тому ж Маріуполі, і в Харкові, і в Івано-Франківську. Я не веду статистику, але їх насправді багатенько. Ну, принаймні хороших знайомих, з якими мені зажди приємно поспікуватися. Ми рідко бачимося, а з кимось взагалі не вдається пересікатися. Але принаймні по телефону часом спілкуємось.

– А куми в чужих командах є?

– Ні, немає. Бо я був постійно в роз’їздах. Хрестять, як правило, вдома. У Харкові, приміром, я провів 5 років, але ніхто з «Металіста» і ФК «Харків» за цей час не хрестив там дітей. Коли у мене дитина народилася, хрестини робили вдома. Тобто куми у мене всі  знаходяться в Чернівцях і в Чернівецькій області. Максим у нас народився 1 січня 2006 р. Так трапилося. Добре, що хоч я був вдома (сміється – авт.).

– В інтернеті можна зустріти ваші фото з сином Максимом, на яких присутній і футбольний м’яч. Це свідчить про мрію батька, аби син теж став футболістом?

– Як чесно, й не знаю. Це вже як складеться. Але його дуже тягне до м’яча. В любий магазин як зайдемо, для Максима головне, щоби йому купили м’яча, йому більше нічого не треба (сміється – авт.). Захоче – буде грати. Я змушувати не буду. Я знаю, що це дуже важка праця, тож хотілося би, як батькові, щоби він щось по-легше собі знайшов. Але якщо у нього буде бажання, буду бачити, що у нього є здібності, тоді, звичайно, допоможу. А життя покаже, як кажуть…

– «Щось легше» – це могло би бути суддівство у футболі?

(Сміється  – авт.) Ні. Наскільки я знаю суддів… Є дуже багато хороших арбітрів, але стільки неприємного за матч вислуховувати про себе – це важко, мабуть. Хоча вони і непогано заробляють, тому що у нас система така футбольна. Але не хотів би, щоби син пішов у судді.

– Якщо порівняти Чемпіонат Азербайджану, в якому ви провели минулий сезон, і нашу І лігу…

– Я скажу, що наша І ліга майже на такому ж рівні, як вища ліга Азербайджану. Там зо 4-5 команд трішки сильніші. Хоча під завдання потрапити, приміром, до першої призової трійки, там підбирали і непоганих футболістів. А відповідно з кожним роком хороших футболістів стає більше в азербайджанських командах. Хоча цього року, кажуть, там рівень дещо впав. А торік був досить цікавий чемпіонат.

– «Буковина» лише повернулася до І ліги, і одразу – в лідерах. Не страшно команді так стрімко злітати?

Я думаю, що повинні боятися керівники і бізнесмени (сміється – авт.). І головне – підтримувати. А команда виходить грати і заробляти тих же «пару копійок», які на даний час платять. Якщо захочуть меценати, керівники, мер, губернатор підтримати «Буковину» потужніше, – я думаю, що зараз є шанс прорватися вище, і варто за нього, як кажуть, вхопитися. Бо якщо не буде далі підтримки, то наступного року може статися і фатальний занепад…

– Колеги-нападаючі не «травлять» по-доброму, що ви, півзахисник, в лідерах серед бомбардирів?..

– Та ні, хлопці, навпаки, підтримують. Тому що немає ж різниці, хто забив – всі працюють. Якби не забивав я, а будь-хто інший, навіть воротар, – я радів би однаково, бо головне, аби команда виграла. Правда, хотілося би, щоби по-більше наші нападаючі забивали. Але, думаю, що прорве їх і ще доженуть і обженуть мене (сміється – авт.). Я цього їм бажаю!

– Ви грали за «Металіст», де тепер виблискує Денис Олійник. Контактуєте з ним?

– Рідко. Бачилися, коли у його батька Віктора Олійника було 50-ліття. Деколи зідзвонюємось. Але у обох вдома сім’ї – чого набридати один одному (сміється – авт.). Але я бажаю Денису зіграти на Євро-2012. Дуже хотілося би, щоби наш земляк виступив у складі збірної на цьому форумі. А ще краще – декілька! Нехай Денис і інші здібні футболісти прогресують і ростуть далі. Це буде лише плюс для буковинського футболу.

– Ваша «основна резиденція» у Чернівцях чи Шишківцях?

– Живу в Чернівцях. А в Шишківці їжджу з батьками Іваном Дмитровичем і Марією Петрівною поспілкуватися, рибу половити. Рибалимо ми більше з братом. А тато нам уху варить (сміється – авт.). Можу половити і на ставку у Орлецького – у нього поруч з нами озеро.

– Чи відчуваєте ви, що в рідних Шишківцях підлітки прагнуть стати футболістами, як Гунчак?

– Мені приємно, що за наше село на район грають самі свої. Молоді стараються, хочуть, грають. Видно, що молоді хочуть грати. Є пару футболістів, які грають в Івано-Франкіській області, деякі – в Чернівцях. Якби ще була нормальна база, підтримка. А так – у нас, як і скрізь в Україні (не лише в Чернівецькій області чи Кіцманському районі) – скромні умови для підготовки футболістів. А талантів вистачає!

– І ви, як відомо, не цураєтесь пограти за Шишківці…

– Так, за кожної нагоди стараюся підтримати рідне село.

– Давайте поговоримо про «свіжий» матч «Буковини» з «Арсеналом», який, з огляду на турнірне становище, видався несподівано складним. Що  у вас в душі робилося, коли практично цілий тайм довелося грати за програшного рахунку?..

– Футбол така річ, що ніколи не треба наперед ділити суперників на важких і легких. Я бачу, що в першій лізі часом складінше грати проти ніби слабшого суперника, ніж проти кращих команд. Тому що слабші сильніше налаштовуються на ігри проти тих, хто посідає вище місце. У «Арсенала» було дві поразки, тож вони приїхали з великим бажанням виграти. А для нас на перше місце виходила психологія. На перший тайм ми вийшли психологічно дещо неготовими. Можливо, не дуже добре налаштувалися, десь розслабилися. Плюс пенальті вибив команду з колеї. Хоча, я думаю, 90%, що там все-таки був пенальті. Бо я сзаду знаходився і бачив, що наш оборонець рукою потягнув суперника, тому суддя нічого не вигадував, даючи пенальті. Хоча він якісь миттєвості ще думав – давати чи не давати. Але не думаю, що є привід говорити, що він дав цей пенальті безпідставно.

– Було декілька епізодів, коли ви ви могли забити ще, але…

– Це тому, що дуже поспішали – хотіли відігратися якнайшвидше. А коли поспішаєш, тоді більше помилок припускаєшся, очі горять, хочеш забити. В епізоді, коли Степан Маковійчук ледь не забіг з м’ячем у ворота, я теж добивав з двох метрів. Але був якийсь сумбур – ніяк не могли заштовхати того м’яча у сітку…

– В епізоді, коли забивати мали в з Маковійчуком, здалося, що вас підштовхували в спину?..

– Чесно кажучи, в азарті боротьби я не дуже-то й звертав увагу на це. Так, мене рукою трішки підштовхнули в спину, але тоді більше завадив забити Степан (сміється – авт.). Я вже був на м’ячі, а Степан, так сталося, зачепив м’яч, який вже не потрапив на ногу як слід. Ясно, що він не вибивав м’яча у мене – просто теж хотів забити. Головне, що забили пізніше зі стандартів.

– Міг відбутися і третій гол – після вашого ефектного удару зльоту…

– Так, могло бути. Я, правда, трішки не очікував, що м’яч перелетить захисника. Він ніби вже дотягувався, але м’яч його все ж перелетів. Якось не знав як підлаштуватися під цей удар. І пробив щічкою. Треба було трішки спокійніше зіграти, але… Кінець зустрічі, і втома давалася взнаки. В тому епізоді можна було прийняти м’яча і потім, як кажуть, запитатися у воротаря, в який кут йому пробити (сміється – авт.).

***

З досьє (за даними прес-служби ФСК «Буковина»). Руслан Гунчак народився 9 серпня 1979 р. у с. Шишківці Кіцманського району. У складі «Буковини» дебютував 31.07.98 у виїзному поєдинку проти «чорноморця» (0:6), в якому він вийшов на заміну і зіграв 13 хв. До 2001 р. за «Буковину» зіграв 95 матчів, в яких забив 13 голів. Тривалий час виступав у вищому дивізіоні (за «Іллічівець», «Металіст», ФК «Харків»). Минулий сезон провів у складі азербайджанського «Сімургу» (Закатали), з яким дебютував в єврокубках. Влітку 2010 р. повернувся до «Буковини».
Виступ у професійних клубах: 1998/1999 – «Буковина» (Чернівці) – 29 ігор (2 голи) – І ліга, 1999/2000 – «Буковина» (Чернівці) – 25 (6) – ІІ ліга, 2000/2001 – «Буковина» (Чернівці) – 29 (3) – І ліга, 2001/2002 – «Буковина» (Чернівці) – 12 (2) – ІІ ліга,
«Прикарпаття» (Івано-Франківськ) – 17 – І ліга, 2002/2003 – «Іллічівець» (Маріуполь) – 24 (1) – вища ліга, 2003/2004 – «Іллічівець» (Маріуполь) – 21 (1) – вища ліга, «Іллічівець-2» (Маріуполь) – 4 (2) – ІІ ліга, 2004/2005 – «Металіст» (Харків) – 24 (4) – вища ліга, 2005/2006 – ФК «Харків» – 19 (1) – вища ліга, 2006/2007 – ФК «Харків» – 23 – вища ліга, 2007/2008 – ФК «Харків» – 29 (5) – вища ліга, 2008/2009 – ФК «Харків» – 21 (4) – вища ліга, 2009/2010 – «Сімург» (Закатали, Азербайджан) – вища ліга.

***

Частково це інтерв’ю розміщене в газеті «Молодий буковинець» за 28.09.2010 р.

Руслан Гунчак з сином Максимом після матчу з «Арсеналом» (Біла Церква). Фото: Георгій Мазурашу

Оставьте ответ

Ваш электронный адрес не будет опубликован.