Валентина Гусіна: «Приємно, коли мене називають сестрою або дружиною Андрія»

1

Відомий футболіст київського “Динамо” та збірної України Андрій Гусін, як з’ясувалося, має буковинське коріння. Його мати Валентина Василівна виросла в Путилі, де донедавна жили її батьки та дві сестри. Тепер вони переселилися до Чернівців. Андрій любить гостювати у своїх буковинських родичів, хоча і вдається йому це не так часто, як хотілося б. А от мама відвідує рідних щонайменше по декілька разів на рік. Під час останнього візиту до Чернівців вона побувала і в редакції “МБ” і розповіла багато цікавого про себе та свого сина.

Валентина Гусіна (дівоче прізвище Нікітіна) у минулому теж була досить знаною спортсменкою. Майстер спорту з легкої атлетики, неодноразова чемпіонка України з семиборства та бар’єрного бігу. Закінчила івано-франківський фізкультурний технікум та Львівський інститут фізичної культури. Працювала тренером. Як і її чоловік Леонід Володимирович, якого вона називає футболістом-легкоатлетом. Він також досяг майстрівського рівня у легкій атлетиці, але паралельно встигав грати у футбол в аматорських колективах. Потім він працював у львівських “Карпатах”, в Аргентині. А нещодавно заснував іменну футбольну школу – як зауважила Валентина Василівна, вже під молодшого Андрія Гусіна.

“А в школі стільки було перебито вікон…”

– З такими генами Андрій Гусін, мабуть, приречений був стати спорстменом?

– Сину зробити перші кроки у спорті допомогли ми, батьки. До 5 класу Андрій займався у мене легкою атлетикою, а потім – футболом у тата. Загальну фізичну підготовку йому “поставив” батько. Але він змалку мріяв про футбол. У нього в кімнаті всі стіни були обклеєні футболістами. Лобановський, Михайличенко… Зараз він тренується під їх керівництвом, а у нього вони висіли на стінці ще як футболісти. Від кімнати до кімнати ходив тільки з м’ячем. Все що можна було побити в квартирі, він побив. “Тут ніби ваза стояла?” А вони з батьком змовницькими очима на мене дивляться: “Ні-ні, нічого не було”. Сперечатися було марно, бо м’ячі просто літали по хаті. А в школі стільки було перебито тих вікон… Тато лише ходив і скло вставляв. Я йому казала: “Як не будеш мати роботи, то будеш склорізом”. Вчителі скаржилися, що бігав, як кажуть, не на ногах, а на голові.

Тобто Андрій був в дитинстві бешкетником?

– Він був дуже енергійним. У неповних 7 років (він народився 11 грудня) в школу не брали. Ми його відраджували: “Тебе не візьмуть в школу, бо в тебе нема портфеля, нема форми”. Він десь знайшов якийсь подряпаний портфель, приніс додому: “Мамо, я вже маю портфель”. Я кажу, що це недобрий, і викинула його. Він приніс ще інший: “Це вже хороший”. Ми побачили, що дитина справді дуже хоче в школу. Якраз до нас в гості прийшли знайомі, принесли йому темносиній костюмчик. А він каже: “Мамо, я в ньому буду до школи ходити”. Одне слово, вмовив віддати його до школи. Що ми мали з тією школою! Він не міг на одному місці сидіти, крутився. У нього вічно ручки падали під стіл, він мусив комусь косички зав’язати за стілець. Хоче їсти на уроці, дістає бутерброд і починає їсти: “Я хочу їсти”. Енергія з нього просто випромінювалася, він був як вулкан. Не всім вчителям це подобалося. Коли йому виповнилося 7 років, ми перевели його в школу, яка була поруч з нашим будинком. Вмовили директора взяти його. І він одразу змінився. Там вчителька була молода, гарна. На батьківські збори приходили самі тати. Діти були в неї закохані. А наш Андрій… Приходить і каже: “Мамо, у Світлани Олександрівни тут над очима пофарбовано в зелений колір, ти мені теж пофарбуй” або: “У Світлани Олександрівни така спідниця, ти повинна теж таку собі купити”. Вони так слухали її. Тож я не можу сказати, що він був бешкетником. Просто треба було ту енергію спрямувати у потрібне русло. Та Світлана Олександрівна його одразу зробила старостою, керівником групи, черговим. Завантажила по повній програмі. Він був дуже відповідальним. Якщо йому доручали витирати дошку, він її тер до дір. Якщо квіти поливати, він поливав так, що вода через край лилася. Він так старанно все робив, що до нього не було жодних претензій.

Ми завжди говорили Андрію: “Хтось же грає в “Динамо”, і ти зможеш!”

Ви вірили в те, що дитячі мрії Андрія грати за “Динамо”, за збірну можуть здійснитися?

– “Динамо” на той час для мене було щось таке далеке, недосяжне. Але ми йому завжди говорили: “Ти тренуйся, хтось грає ж в “Динамо”, і ти зможеш. Туди не святі потрапляють”. Він завжди вірив, що буде там грати. Футболом почав займатися в 5 класі в спортивній школі СКА. А в “Карпати” він потрапив вже після школи, коли вступив до інституту фізкультури. Коли його забрали в “Динамо”, з “Карпатами” у нас були деякі непорозуміння. Нам, з одного боку, й не хотілося, щоби він залишив “Карпати”. Але коли йшлося про “Динамо”, про такі перспективи, не можна було відмовитися. Його запросили до молодіжної збірної. Поїхав, здається, до Югославії. У першій грі забив гол (він тоді був нападаючим). А звідти його привезли вже на милицях. Після травми він дуже хотів грати, а його не ставили в склад. Він страшно переживав. Ще впертіше тренувався. Один рік відіграв на правах оренди за “ЦСКА-Борисфен”, який тоді був на підйомі, пробився до вищої ліги. Для нього це був великий досвід. Потім він знову опинився в “Динамо-2”. Оскільки в “основу” не потрапляв, Андрій, пригадую, збирався проситися, щоби відпустили з “Динамо”. Тоді якраз з-за кордону повернувся Валерій Лобановський. Він побачив на тренуванні Андрія й каже: “Ви шукаєте півзахисника, подивіться: у вас готовий напівзахисник є”. Після того Лобановський запитав Андрія: “Де ти хотів би грати, ти нападаючий, не хотів би змінити амплуа?” А він відповів: “Я хочу грати у вищій лізі за “Динамо”, не важливо де”. І буквально на наступну гру його вже випустили на заміну на позиції півзахисника. З того часу він вже був в основному складі.

“Коли Андрій залишив “Карпати”, чоловік змушений був звільнитися з роботи”

– Напевно, після його переїзду до Києва ви бачилися рідко?

– Кожного вечора сиділа в кріслі й плакала. Чекала, коли він зателефонує. Я так переживала за нього. Ми, звичайно, дуже хотіли, щоби він туди поїхав, і ми зробили все для цього. Батько тоді працював в “Карпатах”, і через непорозуміння, які виникли між клубами, коли Андрія забрали в “Динамо”, він мусив був звільнитися з роботи. Мені було сумно без Андрія. Щоправда, він телефонував по декілька разів на день. Бувало подзвонить і питає: “Мамо, як зварити пельмені?” І я йому розказую. У нас розмови іноді тривали по 2 години. Тепер я іноді думаю, про що ж можна було говорити дві години по телефону… До того він ще в Москві у нас був. Коли прийшли посланці від Бескова (це ж фігура була!) і запросили до “Асмарала”, ми одразу зібрали речі і поїхали до Москви. Там все було нормально, його не хотіли відпускати, але все зіпсувала травма… Я сказала Бескову: “Я вилікую його і привезу вам назад”. А тут “Карпати” як “насіли”…

– Тепер ви теж переїхали до Києва?

– У Києві ми фактично вже років зо п’ять. Проводили там багато часу, їздили туди-сюди. У мене ще така робота була, що майже щотижня доводилося їздити до столиці. Але остаточно переїхали до Києва ми лише минулого року.

“Футболісти одружуються на гімнастках, танцюристках або моделях. У нас – танцюристка”

– Мами, зазвичай, рекомендують дітям, коли слід одружуватися…

– Андрій, як на мене, одружився зарано (хоча невістка у нас чудова). Ми йому постійно говорили: “Андрійку, тобі ще рано одружуватися”. Він одружений сім років. Старшому сину Андрію вже 6 років, а молодшому Ванюші – пів року. Старший – такий самий, як тато був малим. Копія. На голові ходить. Що він витворяє в хаті!

– Дружина Андрія часом не гімнастка, як у більшості відомих футболістів?

– У них традиція – одружуватися або на гімнастці, або на танцюристці, або на моделі (сміється – прим. авт.). У нас – танцюристка. Христина займалася у Львові народними танцями. Познайомилися вони випадково – на дні народження у мами Андрієвого друга.

– Фани Андрія не “напружують” вашу сім’ю?

– Особливих проблем немає. Не можу сказати, що не дають жити чи щось таке. Андрію, звичайно, гірше в цьому плані. Пригадую, коли він жив у першій своїй квартирі в Києві, малеча, діти зустрічали його у дворі після футболу вигуками: “Андрій! Андрій! Молодець! “Динамо”-  чемпіон!” Він абсолютно спокійно ставиться до цього. Коли він сам був малий, то завжди хотів отримати той автограф, йому було цікаво поспілкуватися з кимось з футболістів. Він так захоплено розповідав про це. Тому тепер він з великим терпінням роздає ті автографи. З повагою він ставиться і до кореспондентів. Дуже ввічливий, культурний. Часом дивлюся його інтерв’ю і любуюся. Андрій – інтелігент. Ніколи не скаже нічого образливого. Ніколи не чула, щоби він десь сварився. І в сім’ї він дуже лагідний. Як на мене, просто золота дитина.

“2001 рік зустрічали в Мілані у Шевченків”

– Важко бути мамою такого відомого футболіста?

– Не можу сказати, що важко. Мені приємно, що в мене такий син. Ось ми дружимо з сім’ями Ващуків, Шевченків, зустрічаємося часто, відпочиваємо разом. Теж величина – той же Ващук, особливо Шевченко. Нормальні, звичайні люди, абсолютно нормальні стосунки з дітьми, з людьми. Сини відправили нас на Кіпр відпочивати, де ми і познайомилися, і тепер дружимо сім’ями. Їздили в гості в Мілан до Шевченків. Зустрічали там 2001 рік.

– До Італії іздили повними сім’ями?

– Та ні. Діти собі тренуються, а ми спілкуємося. Ми того Андрія Шевченка там бачили може з годину. Він заскочив, на ходу щось переговорив і побіг.

– Ви би хотіли, щоби Андрій підписав контракт з якимось західним клубом?

– Це вже не залежить ні від нас, ні від Андрія. Ним цікавилися деякі німецькі, італійські клуби. Останній раз він вже до Англії мав вирушити. Але через травму переговори між клубами припинилися. Цього разу він довго відновлювався. Щодо перспектив переїзду – якщо б Андрій навіть їхав кудись в пустелю, в тайгу, в тундру, ми би поїхали за ним. У мене була нормальна робота, я її кинула і поїхала до сина.

“На День Святого Валентина Андрій подарував дружині кількаметрову “листівку”

– Зважаючи на ваш молодий вигляд, важко повірити, що ви – мати Андрія…

– Мене часто називають його сестрою, дружиною… З одного боку мені приємно. Але я до того так звикла, що вже й не реагую. Андрій посміхається в таких випадках. Він мені змалечку говорив: “Мамо, ти в мене – найгарніша мама в садочку”, потім: “Ти в мене в школі – найгарніша мама”, потім – так само, коли вчився в інституті. Андрій вміє робити компліменти. Любить робити подарунки. Вічно всіх засипає квітами. Чоловік завжди приносив мені квіти. Андрій це бачив і тепер, коли виріс, теж носить мені та своїй дружині квіти – на всі свята, з приводу і без приводу. Це приємно. Любить робити сюрпризи. На день Святого Валентина подарував дружині кількаметрову “листівку”. Замовив на розташований перед нашим будинком (на проспекті Перемоги) рекламний “Біг борд” фото Христини. Потім телефонує й каже: “Христино, ти не виглядала сьогодні у вікно, нічого там не бачила? Я листівочку маленьку хочу тобі подарувати – визирни”. Потім дійшла черга і до нас. Сидимо за столом, один одному різні подарунки зробили. Андрій нам подарував духи. Раптом з таким загадковим виглядом каже: “Йдем на вулицю, подихаємо свіжим повітрям”. Виходимо у двір, там стоїть джип: “Це вам, батьки, подарунок. Ви часто їздите до Львова, вам треба комфорт. А нашими дорогами лише на таких машинах можна нормально їздити”.

Ще такий сюрприз запам’ятався. Коли ми ще жили у Львові, він телефонує: “Мамо, як справи, що робите? Ну добре, пока”. Рівно через 20 хвилин дзвінок у двері, відчиняю, там такий великий букет, і звідти – голова Андрія. Тобто він вже прилетів було до Львова і телефонував з аеропорта, щоби перевірити, чи ми вдома. Сюрпризний хлопець.

– Ви, мабуть, тепер робите покупки переважно в престижних магазинах?

– Та ні, в такі магазини я ходжу лише з Андрієм. Він приводить і каже: “Вибирай, що тобі подобається”. А так я купую все у звичайних магазинах.

“Він із задоволенням приїжджав у ту “глуху” Путилу”

– Андрій вважає себе хоч трошки буковинцем?

– Він дуже любить свою бабусю, із задовленням приїжджав у ту “глуху” Путилу. Сидимо вдома, він каже: “Я так давно не був у бабусі, давайте поїдемо”. Так все немає часу, а тоді якийсь просвіток трапився. Скочили в машину і – в Путилу. Погостювали там 3 дні. Він полазив по тих горах. Останнім часом приїжджати сюди йому не випадало – то травми, то дружина вагітна, то мала дитина. То ми вже бабусю до Києва привозили. На футболи її брали, вона у нас теж вболівальниця. Як і двоюрідні сестри Андрія Анюта і Оленка та двоюрідний брат Олександр.

– Останнім часом один з небагатьох україномовних “динаміців” почав давати інтерв’ю російською. Ви йому зауваження не робили з цього приводу?

– Він нормально розмовляє українською. В команді, звичайно, переважає російська. Але, наприклад, Кардаш, завжди розмовляє українською. Раніше Лужний теж входив до україномовного табору “Динамо”. Я запитувала Андрія, чому він не дає інтерв’ю українською. Але в команді вони спілкуються російською, тож він почав російською і думати. На моє зауваження Андрій відповів: “Я можу говорити українською. Але після матчу я такий замучений, і хочу висловити правильно свою думку, тому говорю більш звиклою для мене зараз російською”. Він завжди підкреслював, що є українцем. От я, наприклад, за національністю росіянка (народилася в Пензі), а чоловік – українець, але коли народився Андрій, у нас питання не стояло, ким його записати – однозначно українцем. Зараз ми вчимо малого Андрійка розмовляти українською. В садочку він спілкувався російською. Але жити в Україні і не знати української – це просто несерйозно. Коли ми говоримо з ним українською, то він ще може відповідати російською. Але коли тато говорить українською, миттєво переходить теж. Тата він слухає абсолютно. Пригадую, для старшого Андрія батько теж був незаперечним авторитетом.

Розмову вів Георгій МАЗУРАШУ, “МБ”

***

Валентина Гусіна в гостях у «МБ»

Оставьте ответ

Ваш электронный адрес не будет опубликован.