Анатолій Дем’яненко: На Буковині влітку кататимусь на конях, а взимку – на лижах

Кращий футболіст СРСР 1985 р., екс-гравець і наставник київського «Динамо» Анатолій Дем’яненко на Буковині почувається, як кажуть, як вдома. «Винен» у цьому його вижницький друг Леонід, у якого зірковий футболіст регулярно гостює. Але цим не обмежується «буковинськість» Дем’яненка. Він тепло відгукується про чернівчанина Дениса Олійника, якого тренував у «Динамо». А ще, виявляється, у Чернівцях представниця прекрасної половини людства запросто може сказати Анатолію Васильовичу: «Толік, а в плавках ви виглядаєте цікавіше»…

АНЕКДОТИЧНА СИТУАЦІЯ ДЕМ’ЯНЕНКА НА БУКОВИНІ (замість епілогу)

Після матчу ветеранів «Буковини» та київського «Динамо» 30.05.2010 (1:1) до Анатолія Дем’яненка, який вийшов із за бенкетного столу на вулицю подихати свіжим повітрям, підійшла симпатична молода жіночка і з ходу «випалила»: «Толік, а в плавках ви виглядаєте цікавіше». Зірковий футболіст, м’яко кажучи, здивувався і почав приглядатися, хто ж це так до нього звернувся. Витримавши паузу, гостя додала: «Туреччина, Суено, згадали?» Аж тоді Анатолій Васильович позбувся напруженого вигляду і «розчинився» у щирій посмішці. Це була Антоніна Баб’юк – дружина відомого буковинського голкіпера Володимира Баб’юка. Виявилося, що вони просто відпочивали разом у Туреччині, де і здружилися сім’ями.

КАРПАТИ – ЦЕ НЕЙМОВІРНА КРАСА!

Поки Анатолій Дем’яненко відповідав на запитання sportbuk.com, весь час поруч знаходився його вижницький друг Леонід, який час від часу теж долучався до інтерв’ю.

Анатолію Васильовичу, враховуючи ваші дружні стосунки з Леонідом, можна вважати Буковину вже напіврідною для вас?

Так-так, бо я регулярно приїжджаю до нього сюди, багато разів був тут. Ну, і ві н до мен в Київ приїжджає.

Як давно ви дружите і як ця дружба «зав’язалась»?

Ми з Леонідом дружимо вже зо 6-7 років. Як «зав’язалась»? Через адміністратора нашого Чубарова. Вони давніше знайомі були. Чубаров їхав до Вижниці в гості і запропонував мені приєднатися – мовляв, там дуже гарно, хороші люди. Поїхали, каже, на Новий рік до Вижниці. Якраз відпустка була. Поїхали ми. Час провели «шикарно». Були і на Буковелі, і на буковинських зимових курортах…

Які були перші враження від буковинських Карпат?

Тут просто неймовірна краса! Я не раз замислювався над тим, що треба кудись поїхати, телефони повідключити, щоби ніхто не знайшов. Щоби днів 5, тиждень ніхто не міг дістати.

ТРЕБА ПІДНІМАТИ ЧЕРНІВЕЦЬКУ КОМАНДУ

До Чернівців теж регулярно заїжджаєте?

Багато разів був тут, місто дуже гарне, подобається. Але треба і чернівецьку футбольну команду підняти. Все залежить від керівництва міста, губернатора. Без владної підтримки це зробити важко. Команда вийшла до І ліги. Але щоби втриматися там і прогресувати, треба нормально фінансувати команду. Якщо немає фінансування, справи не буде – так влаштований тепер спорт…

У грі з «Буковиною» ви, як кажуть, були «в порядку»…

Трохи поболює ніжка, але нічого… Треба ж тримати себе в формі!

Ви віддали декілька ефектних пасів п’ятою. Свідомо намагаєтеся зіграти якнайгарніше – на публіку?

Та ні, я ніколи так не грав. Просто ситуації так складалися, що оптимально було віддавати п’ятою…

З ДИНАМІВЦЯМИ І ЕКС-ЗБІРНИКАМИ СРСР МИ ПРАКТИЧНО РОДИЧІ

Як часто вам вдається вириватися на ветеранські ігри?

Останнім часом відносно часто. Не лише по Україні – і в Росію ми їздимо. От недавно зі збірною СРСР в Казані, в Уренгої були. Дуже приємні вояжі. Люди пам’ятають ті часи, які тоді гравці були… Згадуємо разом той футбол, який був раніше. Тоді в наших клубах грали лише наші. Тепер ситуація трохи інша стала. Я вважаю, що якщо залучати легіонерів, то вони повинні бути на дві голови вище за наших. На жаль, у нас рідко так буває, тому наш футбол від цього страждає…

Ті успіхи, які були у вашого «золотого» складу, по-особливому вас об’єднали – ви, динамівці і екс-збірники СРСР, почуваєтеся майже родичами?

Так-так, у нас дуже теплі стосунки. Ми зустрічаємося, коли є нагода. Якщо хтось проїздом у Києві, телефонує – здибаємося, спілкуємося… Аналогічно, коли ми заїжджаємо в Москву чи ще кудись, де є «свої люди» зі збірної СРСР. «Спартак», «Динамо» (Москва), «Динамо» (Тбілісі)… Ну, зі всіма у нас дружні стосунки. І серед хокеїстів теж маю добрих друзів – В’ячеслав Фетісов, Олексій Касатонов…

А з юним поколінням «Динамо» (Київ) тримаєте зв’язок?

Щоби дуже тісний, то ні. Не виходить, бо я зараз не працюю в клубі…

ПОПОВЗАВ НА ПОЛІГОНІ В БОЛОТІ І ПОГОДИВСЯ ПЕРЕЙТИ В «ДИНАМО»

Ви тепер твердо асоціюєтесь з київським «Динамо», хоча є вихованцем «Дніпра» і до столичного клубу переходили майже детективно…

За «Дніпро» я дебютував в основному складі у 19 років. Наприкінці 1978 року мене залучили до збірної України для участі у відомому турнірі «Переправа». Ми виграли, а я потрапив до символічної збірної змагань. Одного дня в готелі, де ми жили, підійшов чоловік і представився: «Анатолій Андрійович Сучков, тренер київського «Динамо». Бачив вашу гру: дуже непогано. Думаю, зможете закріпитися в основному складі нашої команди. Текст заяви про перехід я зараз продиктую». Я про такий перехід і мріяти не міг. Як загіпнотизований, пішов в його номер і написав заяву. Коли «прийшов до себе», почав себе корити: «Як ти міг! Зрадник! «Дніпро» вилетів в І лігу, а ти – тікати…». Незабаром я пішов в номер до Сучкова з проханням повернути мені заяву. Але він сказав. Що заяви вже немає – мовляв, вже відправив до Москви на затвердження… Повернувшись додому, я все розповів тренерам «Дніпра». І, за їх порадою, відправив у Федерацію футболу СРСР телеграму з проханням вважати мою заяву недійсною. Але до нас додому регулярно стали навідуватися якісь люди в міліцейській формі. Я розумів, що це були «люди Києва». Але у глухонемих батьків вони інформацію не могли отримати. А я в цей час переховувався у друга дитинства, майбутнього гравця «Дніпра» Сергія Мотуза (якого, на жаль, вже немає серед живих). Але… У січні 1979 року мене запросили до Гантіаді, де збірна України під орудою Валерія Лобановського готувалася до Спартакіади народів СРСР. А після завершення збору мене відправили не в Дніпропетровськ, де я по паперах вже «служив» у внутрішніх військах і ніби охороняв в’язницю, а в столичну військову частину на Подолі. Виявилося, поки я був на зборі, мене перевели до столиці. Довелося навіть по-справжньому прослужити 18 днів, тому що я в Києві відмовився писати заяву в «Динамо». Тоді мені «відрізали»: «Тоді будеш служити!» Пригадую, як в чоботах захищав Батьківщину, а з Дніпропетровська телефонували і заспокоювали – мовляв, потерпи, ми тебе заберемо. Досі забирають (сміється – авт.). Коли за мною в частину прийшов Михайло Коман, я подумав, що краще все-таки буде в «Динамо», ніж на військових полігонах, де вже встиг поповзати в болоті і в «собачий» холод…

Який прогноз – коли ви знову з’явитеся на тренерському містку?

Сподіваюсь, найближчим часом. Є деякі пропозиції, але не будемо забігати наперед.

ГАЗЗАЄВ НЕ ЗНАЙШОВ СПІЛЬНОЇ МОВИ З АЛІЄВИМ…

Як вам ситуація з Алієвим, який ніби не підходив київському «Динамо», а в Росії так розігрався, роззабивався?

Він хороший футболіст. Коли я був головним тренером «Динамо», у нього, звичайно, трохи вітер в голові був (сміється – авт.). Молоді, дуже багато спокус… Зараз він став більш зрілий. А футболіст він класний. Але Газзаєв, напевно, не знайшов спільної мови з Сашком. Думаю, його варто було залишати – він мав би бути зв’язуючою ланкою в центрі. Тим більше, що тепер футбол такий, що моментів не дуже багато вдається створювати, а стандартні положення, штрафні, кутові часто загострюють ситуацію біля чужих воріт.

Можливо, те, що тут він виявився «зайвим», стало додатковим стимулом заграти з подвійною енергією в Росії?

Безумовно, для футболіста це справа честі – довести, що ти Гравець з великої літери. Будь-який спортсмен, який пройшов через «Динамо», а потім за певних обставин випав з колективу, хоче довести, що він чогось таки вартий як гравець.

ОЛІЙНИКА ПІДТЯГУВАВ ПІД ОСНОВНИЙ СКЛАД

Повернемося до буковинців. Денис Олійник потрапляв у поле вашого тренерського зору?

Так, потрапляв. Я його брав під основний склад, це було декілька років тому. Їздили на збори, він був з нами. Видно було, що це перспективний хлопчик. Треба давати грати нашим молодим. На жаль, з тими мільйонерами, яких запрошують, є проблеми. Я розумію, коли запрошують з-за кордону гравця на голову сильнішого. А коли приблизно рівні, і нашого садять на «банку», а того треба ставити, бо його купили, – це не годиться…

Можливо, це стало принциповим розходженням з керівництвом клубу?

Ну те, щоби принципові розходження… Я багато разів говорив про це керівництву клубу, що є у нас хороші хлопці. Просто треба дати їм пару років, щоби заграли. Але зараз такий футбол, що потрібно одразу вирішувати високі завдання – Ліга чемпіонів… А молодим хлопцям не вистачає стабільності. Одну гру зіграють, а 2-3 можуть провалити. Це природно, зрозуміло. Проте вони перспективні. Треба їх награвати. Але, на жаль, нам не давали час. І не лише мені – перед провідними клубами завжди стоять високі завдання, і молодь награвати ніколи…

АХМЕТОВ ПОВІРИВ В ЛУЧЕСКУ І ОТРИМАВ КУБОК УЄФА

Як гадаєте, приклад «Шахтаря» не може вплинути на плинність тренерських кадрів в наших клубах? Адже Ахметов повірив у Луческу, якого багато разів «звільняли» вболівальники, і отримав Кубок УЄФА…

Правильно, в «Шахтарі» керівництво вірило в тренера, і він досяг результату –здобув Кубок УЄФА. Луческу програвав, стільки писали, що треба відправляти його у відставку. Але президент клубу продовжував довіряти йому. А коли керівники, акціонери клубу вірять в тренера, це дуже важливо для майбутніх успіхів.

(Леонід додає, що коли Дем’яненко був головним тренером, «Динамо» (Київ) всі матчі вигравало у «Шахтаря»)

Треба вивчати суперника – вивчати його сильні і слабкі сторони. Виходячи з цього ти вибудовуєш гру. Треба сильні сторони суперника «прибрати», а на слабкі тиснути.

«Динамо» в принципі могло бути на місці «Шахтаря», коли той виграв Кубок УЄФА…

Могли. Але, знову ж таки, «Шахтар» – класна команда. Можна було його тоді пройти. Але все починається з того, що треба добре вивчити суперника. І тиснути на його слабкі сторони, а сильні прибирати. Але це вже аналіз після. Сталося так, як сталося. Все залежить ще й від того, хто з футболістів в якому стані перебуває на час тоого чи іншого матчу.

СНИТЬСЯ НЕ ЛИШЕ ФУТБОЛ. АЛЕ ФУТБОЛ – МОЄ ЖИТТЯ

Вам, напевно, навіть вночі лише футбол сниться?

Ну, навряд чи можна говорити, що мені сниться виключно лише футбол (сміється – авт.). Але футбол – це моє життя. Все життя прожив у футболі, так що це справді моє життя.

Для вас кожна поразка української команди на міжнародній арені це…

… Це біль. Але людина, яка працює багато років у футболі, знає, що виграв або програв – все одно потім має бути аналіз. Завжди. Чому я виграв, чому я програв? Хоча тренер лише програє, виграє команда (сміється – авт.). Завжди тренер має аналізувати. Навіть у кожній перемозі є «нюанси», помилки, на яких бажано повчитися ще до того, як вони можуть призвести до поразок. А коли програли, зрозуміло, що в основному негатив і вивчаєш. Нормальний тренер, який працює в хорошому клубі, завжди багато аналізує.

БУЛО ЗАПРОШЕННЯ ВІД «РОМИ», АЛЕ НЕ ВІДПУСТИЛИ…

Ви були захисником, який дуже багато забивав…

… Так, доволі багато…

Свого часу Заваров перейшов до «Ювентуса». У вас не було бажання теж пограти десь на Заході?

Запрошення були, але нас не відпускали. Після перемоги в Кубку Кубків 1986 р. практично всю нашу команду запрошували…

Ви знали про це?

Звісно, знали. Але що ми могли зробити. Цікаво було б десь випробувати себе в хорошому західному клубі. Але… От у мене особисто було запрошення від італійської «Роми», вони хотіли мене бачити у себе. Але не склалося, бо нас не відпускали… (Леонід уточнює: «То ж грав в НДР за «Магдебург» і у Польщі за «Відзев»). А, це було вже пізніше – на закаті кар’єри…

О, НА КОНЯХ КАТАТИСЯ Я ЛЮБЛЮ!

Оскільки ваш буковинський друг з Вижниці, можливо, ветерани «Динамо» заїдуть і туди на товариський матч?

Можна організувати, а чому ні. Він знає (показує на друга – авт.), що я люблю Вижницю! Взимку ми їздимо з Леонідом покататися на лижах.

У нас можна на лижах покататися і прямо в Чернівцях – на «Цецино». Там і на конях можна покататися…

О, на конях кататися я люблю! Тут я ще не катався, лише на Київщині, в Броварах. Але ще не вечір (сміється – авт.). Влітку буду на Буковині кататися на конях, а взимку – на лижах!

З ДОСЬЄ

Дем’яненко Анатолій Васильович. Народився 19 лютого 1959 у Дніпропетровську. Вихованець футбольної школи «Дніпро-75». Перші тренери — Галина Гордєєва (інструктор по спорту ЖРЕПу, запросила Анатолія в дворову команду «Ластівка», яка виграла обласні змагання «Шкіряного м’яча»), Михайло Коломоєць та Володимир Ануфрієнко. У дитинстві окрім футболу захоплювався хокеєм.

У «Дніпрі» від 1976 року. За головну команду 19-річний Дем’яненко зіграв перший матч у сезоні 1978 (всього у чемпіонаті 1978: 20 ігор, 1 гол). До київського «Динамо» оборонця запросив Анатолій Андрійович Сучков після гри «Дніпра» на щорічному молодіжному турнірі «Переправа» в Сухумі у 1978 році.

Сезон 1979 20-річний дніпропетровець почав вже у складі «Динамо» (Київ). З перших ігор Дем’яненко став головним лівим захисником — він добре працював у відборі та часто бігав у напад, чимало забивав. Вже у першому ж київському сезоні (1979) він увійшов до списку «33 найкращих». У 1980 та 1981 рр. разом із «Динамо» стає чемпіоном Радянського Союзу. Анатолій Дем’яненко відзначався швидкими проходами флангом і потім міг віддати точну передачу партнерові у центр. Проте один зі своїх найвідоміших голів він забив досить незвичним для нього способом — у фіналі Кубка СРСР 1985 Дем’яненко відзначився дуже красивим діагональним пострілом зі штрафного, хоча він стандарти переважно не виконував. Того року київське «Динамо» зробило «дубль», перемігши й у чемпіонаті, а 26-річного гравця назвали найкращим футболістом СРСР. У чемпіонаті СРСР 1985 він забив 8 голів за 34 гри, показавши зразок гри атакувального оборонця.

У 1/16 фіналу Кубка володарів кубків 1985/86 «Динамо» зустрічалося з голландським «Утрехтом». Перша гра відбувалася на чужому полі і до 82-ї хвилини кияни поступалися 2:0. Але, після комбінації, яку розіграли Ігор Бєланов (який щойно вишов на заміну) та Олександр Заваров, м’яч потрапив до Анатолія Дем’яненка. Оборонець відважився на удар здалеку і забив. Згодом той м’яч Дем’яненка назвали «голом надії». Через 2 тижні «Динамо» впевнено відігралось на власному полі — 4:1. Після цього кияни перемогли румунську «Університатя» (2:2 в Румунії; 3:0 у Києві, де 1 гол забив Дем’яненко), австрійський «Рапід» (4:1 у Відні; 5:1 у Києві), чехословацьку «Дуклу» (3:0 вдома; 1:1 у Празі). На фінал проти мадридського «Атлетіко», де радянські спортсмени перемогли 3:0, команду «Динамо» з капітанською пов’язкою вивів саме Анатолій Дем’яненко — один із лідерів українського клубу. Він був капітаном аж до 1990 року. Зігравши на свому третьому чемпіонаті світу — ЧС в Італії 1990, Дем’яненко став лише 4-им радянським футболістом (після Яшина, Безсонова і Дасаєва), якому вдалося подібне. Кар’єру завершував у НДР та Польщі. Останній сезон в якості футболіста — 1992/93, провів у «Динамо» (Київ).

Дем’яненко-тренер. У 1993 році тренував київський ЦСК ЗСУ та бориспільський «Борисфен». Потім, коли наставником «Динамо» став Йожеф Сабо, то до тренерського штабу запросили і Анатолія Дем’яненка. У 2005 році очолив клуб після звільнення Леоніда Буряка. Переміг у чемпіонаті України 2006/07, двічі виграв Кубок України. Залишив посаду у 2007 році після невдалого для «Динамо» початку сезону.

У січні 2008 року очолив азербайджанське «Нефтчі». З 23 серпня 2008 звільнений з поста головного тренера «Нефтчі» за взаємною згодою.

Титули та досягнення

як гравця

Чемпіон Радянського Союзу: 1980, 1981, 1985, 1986 і 1990.

Кубок Радянського Союзу: 1982, 1985, 1987 та 1990.

найкращий футболіст УРСР: 1982 і 1985

найкращий футболіст Радянського Союзу: 1985

у списку «33 найкращих» — 9 разів (7 разів № 1)

Кубок володарів кубків: 1986.

учасник чемпіонатів світу: 1982, 1986 та 1990.

віце-чемпіон Європи 1988

як тренера